Слово архієпископа Білогородського Сильвестра у Велику Середу

СЛОВО

ректора Киевской духовной академии и семинарии

архиепископа Белогородского Сильвестра

в Велику Середу

Велика Середа. Половина Страсної седмиці позаду, але попереду дні неймовірного беззаконня, страждань, зради. За висловом о. Олександра Шмемана, день за днем відбувається «наростання Страсної».

У богослужінні Великої Середи завершуються найбільш впізнавані ознаки Великого Посту: земні поклони, молитва прп. Єфрема Сиріна, Літургія Передосвячених Дарів.

Старозавітні тексти — паремії зосереджені на образі праведного Іова Багатостраждального. Дивовижна історія, що завжди вражає своєю, здавалося б, безглуздістю, несправедливістю. Книга Іова своєрідний непідйомний камінь для будь-якої раціональної теодицеї. Уже друзі Іова, які будують свої промови на причинно-наслідкових відносинах, страждають на відверту казуїстику, всезнайство, і навіть, хоча й неявно, маловір’я. Читання паремій із книги Іова під час Страсної Седмиці встановлені, тому що історія Іова та його страждань розглядається як прообраз Страждань Христа.

Три Євангельські читання цього дня: нарада синедріону, як позбутися Господа Іісуса (Мф.26:3-5; Мк.14:1-2; Лк.22:1-2); помазання Спасителя миром у домі Симона прокаженого (Мф.26:6-13, Мк.14:3-9); і зрада Іуди (Мф.26:14-16, Мк.14:10-11, Лк.22:3-6).

Євангеліє не раз розповідає, що фарисеї та старійшини мріяли погубити Господа. Однак не могли знайти або достатніх підстав, або боялися в присутності народу спробувати схопити Його і заподіяти Йому хоч якоїсь шкоди. Відповідно, вони шукали можливість заарештувати Христа в такій ситуації, коли поруч із Ним буде мало людей.

Помазання Христа миром якоюсь жінкою в будинку Симона Прокаженого. У Євангелістів кілька разів розповідається про помазання Господа миром. Це вносить певну плутанину при вибудовуванні послідовності подій євангельської історії. Євфимій Зігабен у своєму тлумаченні пропонує розрізняти три помазання миром, здійснені різними жінками: Перший раз описаний Євангелістом Лукою (Лк. 7:37). Другий раз — помазання здійснене Марією, сестрою Лазаря Чотириденного (Ін. 12:3). І втретє зроблено якоюсь жінкою в будинку Симона прокаженого (цей випадок описують євангелісти Матфей і Марк).

Саме це, третє, помазання, здійснене в домі Симона прокаженого (вочевидь людини, яка колись страждала на проказу) є найвідомішим. Богослужбові тексти Великої Середи згадують цю історію, і говорять про жінку, яка помазала Господа, як про блудницю, що кається. Після звершення помазування жінка розбиває алавастрову посудину, в якій принесла дорогоцінне миро. Сам по собі цей жест означає, що посудину було вжито для виняткового випадку і повторного використання не передбачено, тому її й розбивають. Пригадується рядок із Бориса Пастернака, який обіграв розбивання посудини і «розбивання» попереднього гріховного життя цієї жінки: «Я жизнь свою, дойдя до края, Как алавастровый сосуд, Перед тобою разбиваю»…

Учні почали нарікати, знаючи скільки коштує те дорогоцінне миро, яке жінка вилила на Христа. Господь ж заборонив їм, сказавши, що вона готує Його до поховання. Загальновідомо, що в іудейській традиції тіло померлого намащували запашними оліями перед похованням. Свт. Феофан Затворник, тлумачачи цей вчинок розкаяної блудниці, пише, що через виливання запашної олії здійснилося «заключне таїнство Його пришестя на землю на спасіння наше». Дійсно, з цього моменту події, що призвели до розп’яття, починають пролітати блискавично.

Очевидно, що історія з миропомазанням у будинку Симона прокаженого якось по-особливому була сприйнята учнями, а особливо Іудою Іскаріотським.

І євангеліст Матфей, і євангеліст Марк описують зраду Іуди як здійснену відразу після помазання Христа. Немає жодного переходу, або посередницької дії між цими двома подіями (порівн. Мф. 26:14 і Мк.14:10). З упевненістю можна сказати, що в момент помазування Христа і Його слів про прийдешнє поховання, Іуда повною мірою раптом усвідомив, що не буде урочистого воцаріння і слави, влади й почестей, які Іуда очікував отримати від Месії всі ці роки мандрів зі своїм Учителем. У мить такого прозріння в ньому моментально народжується рішучість помститися, погубити, знищити Господа Іісуса Христа. Іуда, знаючи, що вороги Спасителя шукають слушного часу й нагоди для Його арешту, вирішує запропонувати їм свої послуги: «І пішов Іуда Іскаріот, один з дванадцяти, до первосвященників, щоб видати Його їм» (Мк.14:10).

Євангеліст Лука пише, що в Іуду увійшов сатана (Лк. 22:3) і тоді він зраджує Господа. Однак, таку фразу не слід розуміти, що Іуда став просто покірливим знаряддям диявольського діяння і сатана заволодів ним та діяв через нього, при цьому сам Іуда був ледве не в несвідомому стані або під бісівським гіпнозом.

Цю фразу євангеліста треба розуміти в тому сенсі, що злоба, ненависть, жадібність наскільки вразили Іуду, що він наче відчиняє свою душу перед сатаною і сам хоче стати причиною погибелі Господа.

Богослужбові тексти Страсної, свт. Іоанн Златоуст, свт. Лев Великий і багато інших отців вказують на грошолюбство як на основну пристрасть Іуди, заради якої він скоює найбільший злочин. І все ж є один момент, який змушує побачити всю глибину падіння Іуди не тільки через сріблолюбство. Іуда має ненависть. Таку ненависть, яку може мати тільки той, хто любив, і втратив любов, хто вірив, і втратив віру. У цьому сенсі можна порівняти Іуду і сатану, який заволодів ним. Учень, що відпав, який зненавидів свого Вчителя, і ангел, що відпав, який зненавидів свого Творця. Обидва вони з’єднуються, сплітаються у своїй ненависті до Бога. Іуда, якби був просто сребролюбець, міг би взяти свої 30 срібників і піти геть, по-тихому, адже злодії, злочинці воліють не світитися.

Але ні… Іуда хоче показати своєму Наставникові, що саме він, його апостол, і є той, хто зрадив його. Іуда хоче і розкриває себе як зрадника. Відповідь, що пояснює таку поведінку Іуди, потрібно шукати у своєрідній психології тих, хто відчуває до когось сильну ненависть і бажання нашкодити. Тут ключовим моментом є навіть не сама шкода, яку завдають, а своєрідне торжество! Ось подивися і зрозумій, хто Тобі це зробив! Знай, хто джерело Твоєї біди! Саме заради цього одномоментного тріумфу над принижуваним і бажає Іуда особисто зрадити Іісуса ворогам.

Розкаяна блудниця, що помазала Христа, і Його апостол Іуда. Дві людини. Господь каже про жінку, що пам’ять про її вчинок не зникне і буде завжди там, де проповідується Євангеліє. А про учня Він скаже, як про сина погибелі (Ін.17:12), якому краще було не народитися (Мф.26:24).

Як же так? Чому так? Усім нам відомий вислів, що людина міра всіх речей. Але, скажімо, Христос міра всіх людей! Тому, як тільки Він один є «путь і істина і життя» (Ін.14:6), Він є «падіння і вставання багатьох в Ізраїлі і на знак (предмет) сперечання» (Лк.2:34). Ми ж у ці страсні дні повинні «бути не з тих, що вагаються на погибель, але стоїмо у вірі на спасіння душі» (Євр.10:39).

Слово архиепископа Белогородского Сильвестра в Великую Среду