Проповідь архієпископа Білогородського Сильвестра на Радоницю

ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

архієпископа Білогородського Сильвестра

на Радоницю

Дев’ять днів тому була Пасха. Все ще звучить пасхальне “Христос Воскресе из мертвых, смертию смерть поправ…”  Смерть зневажена. Пекло розорене. Сила диявола скасована. Але… але люди продовжують вмирати. Люди вмирали до Христа і вмирають зараз… І пекло… те пекло, про яке співалося в богослужбових піснеспівах, що воно залишилося порожнім, теж не зникло, воно продовжує існувати.

Чому так? Чому смерть існує? Чому пекло хоча знехтуване і розорене, існує? Чому?

Смерть продовжує існувати, але це вже не та смерть, як раніше. Вона також продовжує збирати свої жнива. Вона також невблаганна і загальна. Вона також не природня для нас, тому що Бог смерть не створив. Але все ж таки вона вже не та… Вона владна над тілом, вірніше, над єднанням душі і тіла, розлучення яких один від одного і є смерть, але не владна над душею, над її станом. Смерть уже не є прямий шлях у шеол, яким у пекло спускалися і праведники, і грішники. Цей союз, співробітництва смерті та пекла, скасовано Христом.

Смерть владна роз’єднати душу і тіло, але вона втратила свою владу над душею… Вона стала лише переходом у інший світ. Звичайно, для грішників смерть досі — спуск у пекло, але для багатьох поколінь християнських святих смерть — це перехід до Бога. Святі не боялися смерті. Вони йшли на смерть із радістю. І вірили, що за воротами смерті на них чекає Христос. Тому святі… чекали смерті.

Вже апостол Павло так яскраво говорить про це змінене ставлення до смерті: від страху та жаху перед нею до нетерпеливого очікування її: маю бажання визволитися і бути з Христом, бо це незрівнянно краще (Флп. 1:23). Смерть для християнина — це можливість бути з Христом, бути постійно з Ним, не відволікаючись, не відхиляючись, не розсіюючись… бути тільки з Ним. Померти у Христі, щоб і воскреснути з Ним…

Ми віримо у безсмертя душі, але найголовніше — ми віримо у воскресіння мертвих. У нашому Символі віри нічого не сказано про безсмертя душі, але сповідується: «Чаю воскресіння мертвих». Чому так? Думаю, що відповідь наступна: в античному світі, де проповідували апостоли, всі (або майже всі) вірили у безсмертя душі. А ось у воскресіння мертвих… Це саме біблійне одкровення.

Що незвичайного в тому, що християни вірять у безсмертя душі? У це ж вірили й древні греки. А ось у воскресіння греки вже не вірили; саме ця частина християнської проповіді викликала в них… навіть не неприйняття, а, скоріше, глузування. Згадаймо промову апостола Павла в ареопазі: Почувши про воскресіння мертвих, одні насміхалися, а інші говорили: про це послухаємо тебе іншим часом (Діян. 17:32).

Пекло теж не зникло. Зневажене. Розорене. Опустошено. Але продовжує існувати. Чому Христос, Переможець пекла, не знищив його повністю, не розклав до початкових порошин, не повернув у небуття?

Як не страшно це прозвучить, але пекло продовжує існувати тому, що навіть після того, як коли Христос вивів душі померлих з пекла, є ті, хто вартий пекла.Пекло існує тому, що існують ті, хто достойний пекла…

Згадуються міркування одного літературного персонажа, які доречно навести для ілюстрації цього твердження. Два герої розмовляють на вічні теми: Бог, людина, душа, пекло, рай. Один із них висловлює сумнів у існування всього… крім пекла. На подив свого співрозмовника людина відповідає, що за своє життя бачила стільки злих, жорстоких, несправедливих, жадібних людей, що прийшла до думки: не може не існувати місця, де всі ці люди були б зібрані разом із усім своїм злом та ненавистю, тому пекло має існувати.

Аргументацію цю, звісно, можна оскаржити. Але вірним є розумінні того, що є люди, які не приймають добра, не бажають створити його, у них інші ідеали, цілі та бажання: Світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були злі (Ін. 3:19).

Це не осуд. Не винесення вироку. Це лише констатація факту: є люди, які полюбили темряву. Вони не хочуть бути із Богом. Вони не хотіли цього все своє життя. Для них усе, що стосувалося шляху до Господа, здавалося тьмяним, нудним, непотрібним, надуманим.

І ось сталося те, що станеться з кожним із нас. Людям визначено один паз умерти, а потім суд (Євр. 9:27). І там, за порогом смерті, на них не чекають сковороди чи печі. На них чекає місце, до якого вони свідомо готувалися все своє життя. Місце, де Бога немає… Я не маю на увазі, що є місця, де Бога немає в Його енергіях. Адже Він Всюдиприсутній. Я наголошую на тому, що є люди, у яких немає досвіду присутності Бога.

Буває досвід життя, коли людина не бачить у ньому Промислу Божого. І цей досвід пов’язаний із зневірою, розпачом, втратою сенсу життя, загалом, з тим, що зараз можна назвати добре відомим словом «депресія». Так от, пекло — це місце тотальної депресії.

Але чому Бог не може взяти та спасти цих людей? Ось так за своєю всемогутністю зробити, щоб усі одразу прямо слідували в рай?!

Все дуже просто. Або, навпаки, дуже складно. Якщо всіх мешканців пекла перемістити до раю, він стане для них пеклом. Так. Саме так. Тому що пекло, перш за все це стан душі і лише потім — місце. Згадаймо відомі слова Христа Царство Боже всередині вас (Лк. 17:20–21). Так ось, антипод раю, або Царства Божого, пекло, теж усередині нас є…

З пеклом усередині нас райські обителі не будуть приносити жодної радості.

Поясню свою думку на одному прикладі. Мабуть, у кожного чи майже в кожного є оточення той, хто схильний до депресії. Ви намагалися вивести таку людину з цього стану? Дарували квіти, прогулювалися на свіжому повітрі, виїжджали на природу, дарували подарунки, веселили? Допомогло? Я маю на увазі радикально, не на дві-три години…

Погодьтеся, що речі, які приносять радість більшості людей, людині у депресії такої радості не доставляють. Тому що наш внутрішній стан визначає наше сприйняття того, що відбувається.

Є те, що Бог ніколи не порушить. Свободу людини. З Творцем не можна бути не з власної волі, всупереч своєму бажанню. Віддаленість від Нього теж буває різною. Не тільки праведники один від одного відрізняються (див.: 1 Кор. 15:41), але й не-праведники грішать по-різному. Гріхи відрізняються різною мірою і силою. Закоренілість у гріху у людей різна. Тому й стан їх теж різний.

Є немало й тих, хто і в Бога вірять, і до Церкви належать, але живуть життям, що не завжди відповідним Євангелію, а отже, не стяжали того стану всередині себе, який можна назвати святістю. Що чекає таку людину після смерті? Апостол Петро говорить: І якщо праведник ледве спасається, то нечестивий і грішний де з’явиться? (1 Пет. 4:18). Не в рай потрапить ж така людина, очевидно…

Церкві залишається лише молитися. І вона молиться за своїх померлих.

За гробом неможливе покаяння. Неможливе тому, що «покаяння є завіт з Богом про виправлення життя», але життя вже немає і виправлення неможливе.

Тоді навіщо молитися? Справа в тому, що за цим питанням «навіщо?» таїться якесь практичне ставлення до всього, що ми робимо. Я роблю це тому, адже буде такий-то результат. І до всіх речей нам властиво ставитись з погляду передбачуваного результату. Якщо його немає або він не є очевидним, то ми припиняємо роботу.

Але цей практичний принцип не завжди правильний. Ми можемо щось робити не тому, що передбачається результат, а тому що це правильно. Ось, скажімо, хтось завжди хоче бути чесним, постійно говорити правду. Навіщо? Хіба це допоможе особисто правдолюбцю? Як правило, буває навпаки. Може, це змінить тих, хто навколо говорить неправду? Очевидна наївність такої мрії. Тоді навіщо бути чесним, якщо практичного результату немає, або мінімальний, або зовсім не очевидний? І все ж прагнути чесності потрібно, тому що це правильно.

Так, Церква каже, що покаяння за гробом неможливе, і вона ж молиться за померлих. Молитися не тільки тому, що це правильно для Церкви та для всіх її членів. Молитва є природним діянням Церкви.

Церква молиться і за живих, і за померлих. Церква молиться за живих і мертвих тому, що це прояв її любові. Кого ми згадуємо у своїх молитвах? Наших рідних та близьких. З якої причини? Тому що ми їх любимо.

Адже очевидно, що багато наших рідних та близьких є невоцерковленими, більшість із них взагалі налаштовані негативно у відношенні до релігії. Але ми молимося. Молимося роками, молимося десятиліттями. А вони все не воцерковляються, все живуть за стихіями світу… але ми продовжуємо молитися. Продовжуємо, навіть незважаючи на те, що результату немає, що, можливо, і не буде, але ми молимося тому, що продовжуємо любити наших рідних і близьких.

І в один момент наших близьких не стане. Вони помруть. Що зміниться у нашому ставленні до них? Нічого! Хіба наша любов до них перестане існувати після їхньої смерті? Ніяк! І якщо ми молилися про них за життя, то чому маємо перестати молитися за них після смерті? Адже коли вони були живі, наші молитви були виявом нашої любові до них, однак і після смерті любов залишилася, нікуди не зникла, і ми продовжуємо молитися за наших близьких, які вже не з нами.

Звичайно, можна заперечити, що за життя є надія на виправлення, тому ми молимось, а після смерті немає надії на виправлення, тому молитва не потрібна… Однак при цьому упускається один важливий момент. Ми сповідуємо воскресіння мертвих, тобто зараз душі і праведників, і грішників перебувають у певному стані передчуття блаженства чи страждань.

Людина отримає повну міру цих блаженств чи мук, тільки коли воскресне її тіло. Тому що бути людиною — означає володіти і душею, і тілом. Ми створені одразу як єднання душі та тіла. Не було часу, щоб душа передіснувала нашому тілу, і не було часу, щоб тіло передіснувало нашій душі. Людина від самого начала, відразу, з перших секунд зачаття складається з душі та плоті. І в цей природний свій стан ми всі повернемося у воскресінні. І тоді настане «суд Христовий»: зберуться перед Ним усі народи; і відділить одних від інших, як пастир відділяє овець від козлів (Мф. 25:32).

Господь Іісус Христос буде судити живих і… померлих: судити живих і мертвих у явлінні Його і в Царстві Його (2 Тим. 4:1).

Судити мертвих. Навіщо судити тих, хто вже був судимий, судити тих, хто вже перебував у певному стані. У канонічній традиції Церкви діє правило: за одне і теж саме двічі не судять. Не можна покарати за одне і теж двічі. Тоді навіщо суд, Страшний Суд?

Дозволю собі навести аналогію зі світського судочинства, в якому можлива амністія. Свт. Феофан Затворник каже, що на Страшному Суді Господь не шукатиме, як засудити, а навпаки — як виправдати людей.

Наш Бог є любов (1 Ін. 4:8). І Він хоче, щоб усі люди пізнали Істину. Він заради цього втілився, помер на хресті та воскрес. Так, за гробом немає покаяння, але це не означає, що для померлих не існує Божого милосердя. Згадаймо розбійника, який сповідав Христа перед смертю. Хіба він міг виправити своє життя? Хіба мав можливість розпочати життя заново? Очевидно, що ні. Але тільки визнання себе грішником і віра в Христа були достатніми для того щоб Бог, Який вмирає на хресті дав йому прощення.

Церква молиться за померлих в надії, що вони в день Страшного Суду будуть помилувані з милості Божої і молитвами Церкви. Ми віримо, ми знаємо, що наш Бог є любов, і заради спасіння душ померлих Він уже сходив у пекло. Ми надіємося, що в День Судний Бог помилує тих, за кого Церква молилася.

І тому Церква звершує справу любові — молиться за своїх померлих, сподіваючись, що в день всезагального Воскресіння Господь Іісус Христос звершить Суд, Суд милостивий. Амінь!