Слово архієпископа Білогородського Сильвестра у Великий Вівторок

СЛОВО

ректора Киевской духовной академии и семинарии

архиепископа Белогородского Сильвестра

в Великий Вівторок

Великий вівторок. Богослужбові тексти та євангельські читання цього дня зосереджені на бесідах, які Господь Іісус Христос мав цього дня. Євангеліст Марк розповідає про цей день: «Прийшли знову до Ієрусалима. І коли Він ходив у храмі, підійшли до Нього первосвященики і книжники, і старійшини». Зрозуміло, мова йде не про звичайну прогулянку територією храму, а про спілкування з тими, хто підходив до Христа і ставив Йому запитання. Вороги Господа, не бажаючи прийняти Його проповідь в її істині і простоті, прагнули все перевести в область їм добре знайому, для них цінну, і ними ж вигадану: влади, права, авторитету. Не маючи чого заперечити по суті слів Господа, вони вирішують поставити під сумнів саму можливість Йому проповідувати: «Якою владою Ти це робиш, і хто дав Тобі владу робити це?» (Мк. 11:28). Вожді іудейські вважали, що для звернення з повчанням до народу необхідно володіти повноваженнями, які даються або походженням від покоління Левіна (священство), або навчанням у спеціальних фарисейських школах. Згадаймо здивування вчителів юдейських: «І дивувалися іудеї, кажучи: як Він знає Писання, не вчившись?» (Ін.7:15).

Господь Іісус готовий відповісти на це запитання, але за умови, що спочатку вони дадуть відповідь на Його запитання: «Іісус сказав їм у відповідь: запитаю і Я вас про одне, відповідайте Мені; тоді і Я скажу вам, якою владою це роблю. Хрещення Іоаннове з небес було чи від людей? відповідайте Мені.» (Мк. 11:29-30). Подальші міркування фарисеїв і старійшин показують, що вони не можуть дати відповідь на це запитання, тому що в будь-якому з випадків дійдуть невигідного для них твердження. Відмовившись дати відповідь на це запитання Господа, а вірніше, сказавши «не знаємо», вони тим самим були викриті як лукаві лицеміри. Христос же їм відповідає: «Я не скажу вам, якою владою це роблю» (Мк. 11:33). Божественний Учитель не сказав, що не знає, але що не скаже. Бо треба бути гідним почути істину.

У цій самій царині (лицемірства й бажання спокусити Христа підступними запитаннями) знаходиться запитання про воскресіння, яке саддукеї поставили Спасителю (Мф. 22:23-33; Мк. 12:18-27; Лк. 20:27-39). Саддукеї, які, як відомо, не вірили у воскресіння померлих, будували хитромудрі аргументи на свою користь. Ось з таким одним софізмом вони приступають до Господа, запитуючи Його: «Мойсей сказав: коли хто помре, не маючи дітей, то брат його хай візьме собі жінку його і відродить потомство братові своєму (Втор. 25,5); було в нас сім братів; перший, одружившись, помер і, не маючи дітей, залишив жінку свою братові своєму; так само і другий, і третій, навіть до сьомого; а після всіх померла і жінка. Отже, в час воскресіння, котрого з семи буде вона жінкою? бо всі мали її» (Мф 22:24-28). Господь їм відповідає: «помиляєтесь, не знаючи Писання, ні сили Божої, бо у воскресінні ні женяться, ні виходять заміж, а перебувають, як Ангели Божі на небесах. А про воскресіння мертвих, чи не читали ви сказаного вам Богом: Я Бог Авраама, і Бог Ісаака, і Бог Якова? Бог не є Бог мертвих, а живих» (Мф. 22:29-32). Цією своєю відповіддю Господь «посоромив саддукеїв» (Мф. 22:34).

З інших біблійних текстів цього дня звертає на себе увагу притча про десять дів і притча про таланти. Синаксарій Великого Вівторка присвячений саме притчі про десять дів: «Ось і притчу про десять дів розказав, схиляючи всіх до милосердя… що навчить нас завжди бути пильними і до зустрічі істинного Нареченого добрими ділами, особливо ж милістю, бути готовими, бо невідомий день і година кончини». Притча про таланти (Мф 25:14-30) знайшла відображення в богослужінні Великого Вівторка — у двопіснці прп. Косми, що читається на Утрені (див. 8 пісня). Причта про таланти має есхатологічне значення, тобто відноситься до суду Божого, на якому кожна людина повинна дати відповідь за свої справи і слова (пор. Мф. 12:37 і Євр. 9:27). Якщо звернутися до всього 25-го розділу Євангелія від Матфея, то побачимо, що притча про таланти йде одразу ж після притчі про десять дів. Завершується цей розділ прямими словами Спасителя нашого Іісуса Христа про страшний суд: «Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї» (Мф. 25.31). Таким чином, очевидно, що ці дві притчі хоч і під різними образами, але все ж говорять про час суду Божого. Крім цього, вони об’єднані ще однією важливою темою — темою росту, набуття, примноження чесноти, здобуття Благодаті.

Окремої згадки заслуговує питання фарисеїв про подать кесарю (Мф.22:15-22, Мк.12:13-17, Лк.20:20-26). Хоча в євангельському тексті немає прямих вказівок, проте цю подію багатьма тлумачами заведено відносити саме до Вівторка Страсної Седмиці.

Очевидно, це питання було з низки тих запитань, які не просто мали поставити Христа в скрутне становище, а й прагнули скомпрометувати Його настільки, щоб можна було висунути Йому серйозні звинувачення. Політичне підґрунтя цього питання очевидне. Старійшини прекрасно розуміли, якщо Господь відповість, що треба платити подать кесареві, це викличе неприйняття і навіть гнів народу, а якщо скаже, що платити не треба — Його можна буде звинуватити в неповазі до влади, і навіть бунтівництві. Господь, перед тим як дати відповідь, просить динарій, тобто римську срібну монету, і запитує, чиє зображення на ній? Отримавши відповідь, що там зображено кесаря, Спаситель промовляє відомі слова: «віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богові» (Мф.22:21). Як розуміти ці слова Господа? Зажадавши римську монету в тих, хто запитує Його, Господь одразу виявляє, що ці гроші є в наявності в тих, хто з ним розмовляє. А якщо народ розраховується грошима римлян, значить по суті визнає над собою владу римлян. Це очевидне реальне становище: чия грошова система — того і влада.

А якщо це так, значить треба платити податок тій владі, яку визнаєш над собою. Так влаштовані земні держави. Однак, далі сказано, що слід віддавати Боже Богу. У зіставленні з першою частиною відповіді це породжує складнішу проблематику. Як розмежувати, що належить кесареві, а що Богові, особливо враховуючи, що в римській державі віддавали божественні почесті імператору. Очевидно, що кесареві (у широкому сенсі слова) належить те, що створено державою: від доріг до систем освіти та медицини. Але це земне. У цьому сенсі «всяка влада від Бога» (Рим. 13:1), тобто сам принцип влади як прагнення до організації та впорядкування життя людей на підставі справедливості та руху до добробуту. Однак, це не означає, що будь-яка влада благословенна Богом. Історія знає безліч прикладів досягнення й утримання влади різноманітними беззаконними способами. У результаті порушується саме призначення влади: впорядкування людської спільноти, досягнення стабільності та спокою, які дозволяли б кожній окремій людині реалізовувати себе, замінюється на володіння владою як самоціль, владу заради влади.

Також ясно, що між Божим і кесаревим можливе протистояння. Це відбувається в той момент, коли кесар претендує на Боже, тобто хоче володіти тим, що йому в принципі не належить і належати не може. У такій ситуації кожен віруючий повинен діяти згідно зі словами апостольськими, сказаними можновладцям: «Чи справедливо перед Богом слухати вас більше, ніж Бога?» (Діян 4:19). Це риторичне запитання, відповідь на яке кожному християнину зрозуміла. Християни завжди знали, що бувають часи, коли кесар претендує на Боже, і завжди вірили, що наприкінці часів запанує хтось, хто зазіхатиме на Боже найвищою мірою: кесар, який бажає зосередити у своїх руках боже і кесареве, стати богом, отримати божественне поклоніння. Його особистого імені ми поки що не знаємо, але зараз називаємо його антихрист.

Отже, даючи відповідь про подать кесареву, Іісус Христос вказує нам: виконуйте як громадяни обов’язки по відношенню до держави і влади; як члени земного суспільства, які користуються земними благами і здобутками — віддавайте данину (податок), тому хто забезпечує вас цим. Але завжди пам’ятайте, що йдеться про земне становище, про земні речі. Коли ж ітиметься про Царство Боже, то Небесному Царю слід віддавати те, що Йому належить як нашому творцеві, — тобто нашу душу. Не віддавайте вашу душу у владу іншої людини, навіть якщо це сам кесар. Про це апостол Павел скаже: «Ви куплені дорогою ціною (маються на увазі хресні страждання Іісуса Христа, — а. С.); не ставайте ж рабами людей» (1Кор.7:23).

У Великий Вівторок, як і в інші дні Страсної Седмиці, розум наш має бути занурений у роздуми про страждання Спасителя нашого Іісуса Христа. Ми в храмах так часто чуємо, що і нам слід пройти через хресний шлях і Голгофу для того, щоб Воскреснути разом із Господом слави. Але який наш хрест? Де його взяти? Як його нести? Свт. Інокентій Херсонський в одній зі своїх проповідей на страсну седмицю говорить: «Отже, хто бажає бути розп’ятим із Христом, не бійся нестачі в хрестах… де Голгофа і хрест, необхідні для такого розп’яття? Скрізь, де ми з тобою… Християнин не зобов’язаний шукати цих хрестів; але коли вони зустрінуть його, повинен іти на них, не ображаючись. Тому кожен, у якому б місці і званні не був, повинен завжди плекати і зміцнювати в собі святу рішучість, — стояти, в потрібному випадку, за ім’я Спасителя свого до крові; повинен заздалегідь робити це, щоб під час навали небезпеки, злякавшись смерті, не осоромитися своєї віри і не змусити потім Спасителя свого посоромитися такої малодушності перед обличчям Бога й Ангелів».

Слово архиепископа Белогородского Сильвестра в Великий Вторник