Або людство покінчить із війною, або війна покінчить із людством | "Академический Летописец"

АБО ЛЮДСТВО ПОКІНЧИТЬ ІЗ ВІЙНОЮ, АБО ВІЙНА ПОКІНЧИТЬ ІЗ ЛЮДСТВОМ

Стаття вихованця 3-го класу КДС

Давида Шарамко

для журналу “Академический Летописец” (№30, 2022)

Слова, що винесені у назву статті, належать Джону Фіцджеральду Кеннеді, на долю якого в молоді роки випали жахи Другої світової війни. Дійсно, все у руках людей: одні починають війни, інші своїми власними силами здобувають безцінний мир. Цього миру бажають всі! Хтось — тільки на словах, при цьому не маючи в голові та серці навіть думки про світле, не затьмарене війною життя. Але є й ті, хто власними потом і кров’ю здобуває перемогу в ім’я тепер вже омріяного миру. Мова звісно йде про наших воїнів — захисників Батьківщини та народу. Лицарська звитяга, мужність, безстрашність, самопожертва, воістину християнська любов… І ще безліч вдячних епітетів виникають в думках та словах вдячності від понівечених горем українців, які бачать своїми очами героїзм наших захисників. Тих, котрі виносять із розбитого авіаударами будинку стареньку знепритомнілу бабусю, під ворожими обстрілами евакуюють молоду маму, несучи на руках, як найцінніший скарб, її немовля; тих, хто своїм тілом закривають побратимів від куль… Цей список можна продовжувати нескінченно!

Але є ще одні воїни, теж захисники України, жертовні і безстрашні. Воїни світла, воїни добра, воїни Христа! Це і ті, «які щоночі гірко плачуть» — дружини, брати та сестри, матері; це, звичайно ж, і «батьки духовні». Молитись і вдень, і вночі за близьких, воїнів, Україну, Церкву, за мир — це теж війна. Війна зі злом в усьому світі!

Позиція Української Православної Церкви залишилась незмінною: уся повнота Церкви розділила горе свого багатостраждального народу. У цей нелегкий час із вуст наших архіпастирів та пастирів линуть слова Євангелія — голос Самого Господа Іісуса Христа. Священнослужителі, не зважаючи на небезпеку, нерідко під звуки вибухів і сирен перебувають в храмах та бомбосховищах разом із людьми і постійно говорять своїй пастві ті слова, котрі дві тисячі років тому сказав Христос: «Не бійтеся!» та «Мир вам!»

Голос Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія пролунав у перший день повномасштабної військової агресії Російської Федерації — тоді, коли наш народ охопила паніка і невпевненість у тому, що принесе завтрашній день. Його Блаженство чітко заявив, що «на превеликий жаль, Росія розпочала військові дії проти України». Первосвятитель порівняв сучасне вбивство ні в чому не повинних українців із гріхом, що вчинив Каїн. «Така війна не має виправдання ні у Бога, ні у людей» — наголосив Митрополит Онуфрій. Блаженніший закликав усіх нас бути мужніми, проявити любов до Батьківщини, один до одного, забути всі чвари та об’єднатись любов’ю до Бога та до нашої Батьківщини.

З першого дня жорстокої війни уся повнота Церкви долучилася до посиленої покаянної молитви за Україну, її військо та народ: щодня у всіх храмах та монастирях УПЦ виголошуються особливі молитви задля припинення війни, за здоров’я наших військових, за зцілення поранених, звільнення з полону, за тих, хто став вимушеним покинути свої домівки і рятувати своє життя. Крім того, звершуються заупокійні богослужіння за полеглими захисниками та мирним населенням, які загинули внаслідок військових дій. Окремо і віряни виконують особливе молитовне правило задля припинення кровопролиття і настання миру.

Варто зазначити, що вся Українська Православна Церква крім молитви активно долучилася до всебічної допомоги усім, хто цього потребує. Для цієї мети об’єдналися зусилля єпископату, духовенства, чернецтва та мирян нашої Церкви. Усі храми УПЦ почали діяти як бомбосховища та центри надання допомоги військовим, поліції, територіальній обороні та мирному населенню. У зв’язку з війною, перед Київськими духовними школами постали задачі зберегти життя її студентів, а також надавати максимально можливу допомогу військовим, літнім людям та усім нужденним. Оскільки значна частина студентів були евакуйована зі столиці України, в стінах Академії знайшли свій прихисток біженці не тільки з Києва, але й з інших міст та населених пунктів, які були охоплені військовими діями. Крім роздачі харчових продуктів військовим та усім нужденним, владика ректор, викладачі та студенти ставали донорами крові для постраждалих від військових дій та поранених захисників України.

Так само долучались до допомоги й інші духовні навчальні заклади Української Православної Церкви. При храмах та монастирях в західних єпархіях УПЦ для біженців було облаштоване проживання та харчування. Духовенство та віряни Української Православної Церкви збирали, формували та надсилали гуманітарні грузи для найбільш постраждалих регіонів України. Окремі священнослужителі взяли на себе подвиг вивозу людей з місць, які найбільше постраждали від війни: Маріуполь, Сєвєродонецьк, Харків та інші місця. Святогірська Лавра та Банченський монастир Чернівецької єпархії прийняли велику кількість біженців, серед яких були і грудні немовлята. Духовенство нашої Української Церкви попри військові дії продовжувало звершувати свою діяльність: звершувати богослужіння, хрестити в бомбосховищах народжених там дітей, вінчати у «сучасних катакомбах» подружжя.

Загалом, усі єпархії, монастирі, парафії, духовні навчальні заклади та особисто віряни УПЦ долучилися до допомоги військовим та мирному населенню. Війна стала болем не тільки для України. Вона ятрить душу всього Православного світу. Помісні Православні Церкви не тільки підносять свої молитви за мир в Україні, але й проявляють милосердя до українців, надають фінансову і гуманітарну допомогу, а ієрархи, духовенство та віряни підтримали український народ й Українську Православну Церкву. Зокрема, архіпастирі з Помісних Церков приєдналися до голосу Блаженнішого Митрополита Онуфрія і в унісон гостро засудили військове вторгнення на територію України. По-особливому болісними для священнослужителів та мирян є багаточислені поховання полеглих воїнів та мирних жителів. Переважна кількість померлих — прихожани наших храмів. За час військової агресії в Україні постраждала велика кількість храмів і монастирів Української Православної Церкви та інших релігійних організацій України. Болісною стала звістка про обстріл Свято-Успенської Святогірської Лаври — головної святині Донбасу, котра приймала й всіляко підтримувала біженців та постраждалих як під час воєнних дій на Сході України, так і під час повномасштабного військового вторгнення. На жаль, ще додавали болю для нашої багатостраждальної Церкви, що на тлі війни активізувалися рейдерські захоплення храмів УПЦ, викрадалися священнослужителі та ченці, а у ЗМІ та соціальних мережах часто з’являлися фейки про нашу Церкву, що, звісно, розпалювало ще й релігійну ворожнечу у суспільстві. Усе це тільки поглиблювало й без того трагічність жахливої ситуації.

Підсумовуючи все вище сказане, варто лише додати, що «світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21:25), якби хтось захотів описати все, що було зроблене і надалі робиться Церквою в ім’я миру в нашій багатостраждальній Вітчизні. Та й чи потрібне це все? Похвала від людей не така вже й важлива для істинно віруючої людини. А похвала від Бога? Вона не змусить себе чекати: «Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф. 6:6). Нам, незважаючи на будь-які обставини, тільки лишається й надалі з гідністю і мужністю нести свій життєвий хрест, молитися, вірити, надіятися, любити Бога, людей та свою Україну і завжди пам’ятати: «З нами Бог! Хто проти нас?!»

Читати увесь випуск