Проповідь архієпископа Білогородського Сильвестра у Неділю 16-ту після П'ятидесятниці

24.09.2023

Почати

24.09.2023 - 23:30

Кінець

24.09.2023 - 23:30

Категорії

Публікації


ПРОПОВІДЬ

ректора Київської духовної академії і семінарії

архієпископа Білогородського СИЛЬВЕСТРА

у Неділю 16-ту після П’ятидесятниці

 

14 Бо Він зробить так, як один чоловік, який, вирушаючи в чужу країну, покликав своїх рабів і доручив їм майно своє: 15 одному дав п’ять талантів, другому два, іншому ж один, кожному по силі його, і відразу ж відійшов. 16 Той раб, який одержав п’ять талантів, пішов і використав їх на діло і придбав інші п’ять талантів; 17 так само і той, який одержав два таланти, придбав інші два; 18 той, який одержав один талант, пішов і закопав його в землю і заховав срібло господаря свого. 19 Коли минуло багато часу, приходить господар рабів тих і вимагає в них звіту. 20 Підійшов той, який одержав п’ять талантів, приніс інші п’ять талантів і сказав: господарю! п’ять талантів ти дав мені; ось ще п’ять талантів я придбав на них. 21 Господар його сказав йому: добре, добрий і вірний рабе! у малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого. 22 Підійшов також і той, який одержав два таланти, і сказав: господарю! два таланти ти дав мені; ось, інші два таланти я придбав на них. 23 Господар його сказав йому: добре, добрий і вірний рабе! у малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого. 24 Підійшов і той, який одержав один талант, і сказав: господарю! я знав тебе, що ти людина жорстока, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; 25 і, побоявшись, пішов і заховав талант твій в землі; ось тобі твоє. 26 Господар його сказав йому у відповідь: лукавий рабе і лінивий! ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав; 27 тому треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком; 28 отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів, 29 бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має; 30 а негідного раба вкиньте в тьму безпросвітну: там буде плач і скрегіт зубів. Сказавши це, проголосив: хто має вуха слухати, хай слухає!

 

Євангеліє від Матфея 25:14-30

 

Во ім’я Отця, Сина та Святого Духа!

 

Вислів «зарити талант» давним-давно означає у нас не розкрити свої дари через недбальство і лінощі. Однак, сам цей образ узятий з тієї притчі, яку ми чули сьогодні за богослужінням — про таланти. Безумовно, як і в інших біблійних текстах, ця притча має безліч тлумачень. Це притча і про суд Божий, і про довіру, і, звісно, про духовну лінь.

 

Насамперед, дана алегорія має есхатологічне значення, тобто таке, що стосується того суду Божого, на якому кожна людина повинна дати відповідь за свої справи і слова (пор. Мф.12:37 і Євр.9:27). Якщо звернутися до всієї 25-ої глави Євангелія від Матфея, де міститься ця притча, то побачимо, що притча про таланти слідує одразу ж після іншої відомої притчі — про десятьох дів. І завершується ця глава прямими словами Спасителя нашого Іісуса Христа про страшний суд: «Коли ж прийде Син Людський у славі Своїй і всі святі Ангели з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї» (Мф. 25:31). Таким чином, очевидно, що ці дві притчі хоч і під різними образами, але все ж говорять про час суду Божого. І, крім того, об’єднані ще однією важливою темою — темою зростання, набуття, примноження.

 

Отже, талант, який господар дає своїм рабам, — це давня міра срібла. Вона дуже велика — в одному таланті понад 30 кг срібла. Навіть один талант — це велике багатство. Ось таку велику грошову суму довіряє господар трьом своїм рабам. Звернімо увагу на слово «раб». Ми, православні віруючі, називаємо себе рабами Божими, і часто цією назвою викликаємо глузування, непорозуміння, і навіть гнів від нецерковних людей. Однак, у Святому Письмі ясно говориться, що на землі абсолютно всі люди служать комусь. Або Богу, або гріху та дияволу (пор. Рим. 6:15-23). Святі апостоли неодноразово називають себе рабами Іісуса Христа (пор. Кол. 4:12; Рим. 1:1; Юд. 1:1), не бачачи в цьому нічого принизливого, хоча Сам Христос називає їх Своїми друзями: «але Я назвав вас друзями» (Ін. 15:14-15).

 

Ті ж хто насміхаються над виразом «раб Божий», на превеликий жаль, найчастіше, насправді є рабами гріха (Ін. 8:34), похотей і самого диявола (Гал. 4:3; Тит. 3:3; Рим. 16:18), а також рабами інших людей, хоча апостол Павло прямо попереджає: «Не робіться рабами людей» (1 Кор. 7.23). Таким чином, коли йдеться про рабів Божих, то йдеться про відданість, вірність, безкорисливість. Раб протилежний іншому поняттю — «найманець» — тобто, той, який часто виконує ті ж функції, що і раб, але за плату, або інші привілеї. З особливою ясністю негативність образу найманця видно у притчі про доброго Пастиря, де паству залишає саме найманець (Ін. 10 гл.). Іншими словами, у біблійному розумінні раб має завжди особисте ставлення, прихильність, любов до того, кому він служить, а найманець — лише бажання отримати винагороду за виконану роботу.

 

Отже, притча свідчить, що господар, під яким очевидно розуміється Сам Бог, роздав своїм рабам таланти: одному п’ять, другому два й одному один, відповідно. У цьому моменті міститься найважливіший сенс, який надає притчі як есхатологічного сенсу, так і підкреслює міжособистісні відносини, виражені у довірі. Тому притча про таланти — це ще й притча про довіру. Вже зазначалося, що навіть один талант — це дуже значна сума. Господар вирушає далеко, і роздає, по суті, все, або майже весь свій стан трьом людям, яким він по-справжньому довіряє. Зрештою, будь-який господар чудово розумів, що раби, отримавши такі кошти у свої руки, могли б за день зникнути і почати життя забезпеченої людини в іншій частині світу, де ніхто б їх не знайшов. І якщо господар, розуміючи все це, дає свої таланти цим рабам, отже, довіряє їм.

 

Бог, взагалі, завжди довіряє людям. Він довірив Адаму та Єві прекрасний Едем, Він довірив першим людям їхню власну свободу! Творець завжди довіряє людині, тому що довіра — це прояв любові. А наш «Бог є любов» (1Ін. 4:16). І що з того, що ті, кому Він довіряє, можуть знехтувати цією довірою? Бог все одно робить усе відповідно до Своєї любові до роду людського, тому що як Бог Він завжди добрий: «Бо стосовно Бога не можна сказати спочатку про буття і тоді вже про те, що Він — Благий», — каже прп. Іоанн Дамаскін, підкреслюючи таку властивість Бога як благо.

 

Притча — це алегорія. Під господарем розуміється Сам Господь, під рабами — різного типу люди. Але що розуміється під талантами? Тлумачення тут найрізноманітніше, адже в кінцевому розумінні навіть слово «талант» давно має значення не міри срібла, а дару. Святі отці під талантом мають на увазі всілякі дари, які Господь дає людині. Це різні дари. Кожна людина має свій дар, свій талант. Це можуть бути і природні наші таланти, і ті дари, які ми отримуємо в таїнствах Церкви. Вже свт. Іоанн Златоуст каже, що під талантами можна розуміти взагалі все, що дано людині як дар: «те, що перебуває у владі кожного, — або заступництво, або маєток, або навчення, або щось подібне». У будь-якому випадку таланти-дари — це конкретні здібності та можливості, які Бог дає людині. Тому хоча наш допитливий розум прагне точно встановити значення цих талантів, все жсенс притчі не у тому, щоб точно визначити, що саме мається на увазі під талантами, а щодо отриманих дарів. Причта про таланти — причта про зростання, збільшення, мудре використання.

 

Важливо не отримати дар, а розвинути його. Або, використовуючи мову притчі, віддати на приріст. Є важливий принцип всього існуючого — все має йти у приріст, на придбання, має рухатися до досконалості, до повноти. Досягається це через взаємозв’язок, через звертання до інших. Саме тому в притчі сказано, що таланти були віддані у справу. Таланти не дано просто для того, щоб ними володіли, таланти для того, щоб ними служити іншим. Адже вірні раби підвищують таланти через посередників. І цілком зрозуміло, що й посередники залишали собі відсоток із цієї діяльності. А отже, причта про таланти знову і знову нагадує всім нам, що талант розкривається, примножиться лише за допомогою інших людей. У посланні до Коринфян апостол Павло надзвичайно яскраво пише, що Господь дає таланти не для того, щоб вони у нас просто були, а для того, щоб ми цими дарами допомагали іншим. Якщо хтось має дар втіхи, то не для того, щоб людина втішала сама себе, а щоб втішала скорботних. А якщо комусь дано дар учительства, то не для того, щоб людина вчила сама себе, але, щоб вона навчала і наставляла інших, і так далі (пор.1 Кор. 14 гл.).

 

Привертає увагу ще один момент цієї притчі: «одному дав п’ять талантів, другому два, іншому ж один, кожному по силі його» (Мф. 25, 15). Важливе уточнення: «…кожному по силі його». Господь роздає таланти, але у різній кількості. І дійсно, люди мають різну силу волі, різні риси характеру. І розвиток цих талантів часто-густо безпосередньо залежить від сили людини, від сили її характеру, волі, щоб реалізувати свої здібності. Господь дає таланти, враховуючи індивідуальний стан кожної людини, і через це одному дає п’ять, другому два, а іншому один талант. Як і в притчі про десятьох дів, у притчі про таланти присутня тема очікування і приходу, або навіть повернення. І як завжди це відбувається раптово. Господар несподівано повертається додому та потребує звіту. Два раби повертають удвічі більше, ніж вони отримали спочатку. Цікаво, що їм обом Господь говорить одне й те саме: «… увійди в радість господаря свого» (Мф. 25:21-23). Це означає, що нагорода і для одного, і для іншого раба однакова, незважаючи на те, що один приніс десять талантів, а другий чотири. Їхня нагорода однакова, тому що зусилля, витрачені на збільшення талантів, були рівнозначними. Обидва раби витратили однаково сил, щоб збільшити початкову кількість талантів вдвічі. Відповідно, Господь дає винагороду і благословення не за кількість талантів, а за правильне ставлення до їхнього збільшення, з урахуванням витрачених зусиль і часу: «нагорода буде не через те, що ти отримав, а тому, що придбав», — каже свт. Феофан Затворник.

 

Але в притчі є ще один раб, який отримав один талант. Якщо кожному таланти даються під силу, то один талант — це мінімум. Хто цей раб, у якого сили такі слабкі, що йому дали лише один талант? Один із тлумачів каже, що цей раб є образом християнина, якого не можна впізнати як християнина. Як розуміти ці слова? Це такий християнин, який сповідує християнську віру, але не живе християнським життям. Його ніяк не відрізнити від язичника чи атеїста, чи представника іншої релігії. Доброчесності він не має, поведінка і звички такі ж, як і в інших людей. Проте він перебуває на служінні у Господа, і йому також дається талант. Саме цей раб нічого не робить для того, щоб збільшити набутий талант. Він зариває свій талант у землю. З одного боку, заривання цінного в землю — найдавніша форма збереження, а з іншого нам також представляється глибоке значення. Людина створена із землі, і дихання життя: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її, і стала людина живою душею» (Бут. 2:7). Зариваючи свої таланти в землю, лінивий раб підпорядковує свій талант, своє життя, свою волю саме землі, праху, тлінню. Усі його прагнення та бажання земні. Про небесне, духовне він ніколи не думає. Образно кажучи, його обличчя, його погляд завжди спрямовані вниз, до безформної глини, з якої він вийшов завдяки волі Творця. Святий апостол Павло так описує такий стан: «Їхній кінець — смерть, їхній бог — черево, і слава їхня — в соромі, вони мислять про земне» (Філ. 3:19). Лукавий раб мислить саме про земне, і тому кінець його — смерть, тому що немає в ньому нічого світлого, немає прагнення розвивати духовний початок.

 

Третій раб не виявив кмітливість і старанність, щоб збільшити здобутий талант. Але подивіться, наскільки старанний він у самовиправданні! Коли Господь питає з нього, ця людина каже Йому: «господарю! я знав тебе, що ти людина жорстока, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав; і, побоявшись, пішов і заховав талант твій в землі; ось тобі твоє» (Мф. 25:24-25). Господар звертається до нього: «лукавий раб і лінивий» (Мф. 25:26), тому що раб через лінощі не хотів працювати над своїм талантом. Але коли треба дати відповідь господарю, він вигадує причину, яку бачить у нібито поганих якостях свого господаря. Раб у своїй бездіяльності якраз звинувачує господаря. У поведінці і словах раба є прихована посилання до історії Адама і Єви. Прабатьки отримали безліч талантів, вони були сповнені ними, адже сказано, що Господь створив їх досконалими. Коли ж відбувається гріхопадіння, Господь звертається до Адама, і запитує його, чи не порушив Адам наказ Господній, але Адам звинувачує свого Творця і каже, що винна Єва, яку Він створив (Бут. 3. 11-12). Тобто знімає з себе відповідальність і перекладає її навіть не на Єву, а на Творця: Я ні в чому не винен! Винен Ти! Ти створив Єву, яка спочатку вчинила гріх, а потім і мене самого схилила на гріх, і сталося порушення заповіді! І ось цей раб нагадує нам самого Адама. Коли Адам не хоче зізнатись у гріху, посилається на те, що його Творець не досконалий. Це знову ж таки нагадування всім, що найстрашніша ситуація, яка може статися, — це звинувачувати Бога. Як часто ми чуємо, що Бога звинувачують в існуванні зла, несправедливості тощо. Але насправді людина всіма силами витісняє Бога зі свого життя, видавлює Його, а коли раптом щось трапиться, відразу згадує про Нього. Але не для того, щоб звернутися і покаятися, але для того, щоб звинуватити Творця і тим самим впасти у ще більший гріх. Так зробив Адам, так чинить лукавий раб, і так роблять багато грішників, які не хочуть визнати себе лінивими, лукавими, і живуть тільки тим, що відкидають Бога.

 

У відповідь на абсурдні, нахабні звинувачення свого раба, господар відповідає йому: «лукавий рабе і лінивий! ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав; тому треба було тобі віддати срібло моє купцям, і я, прийшовши, одержав би моє з прибутком» (Мф. 25:26-27). Господар ніби каже рабові: «Навіть якщо я справді за твоїм звинуваченням поганий господар, несправедливий, хіба не повинен ти за людською логікою боятися моєї несправедливості і тому бути ще стараннішим?» Але раб настільки лукавий, що в яку б ситуацію його не поставили, він все одно нічого не робитиме, бо він — лінивий. І який би не був у нього господар, добрий чи злий, він робити нічого не буде через свою лінощі та безвідповідальність. У відповідь на таку поведінку раба, господар наказує покарати його. У тому, що недбайливим виявився раб з найменшою кількістю талантів прп. Єфрем Сирін бачить своєрідну божественну педагогіку: «Господь показав осуд не на тому, який одержав п’ять талантів, щоб не сказали: поклав на нас тягар вище сил наших». Насправді, якби лінивий раб отримав п’ять чи три таланти, то за своєю нахабністю та лукавством, він почав би говорити, що отримав надто багато і тому не впорався.

 

Доручаючи покарати недбайливого раба, господар каже: «отже, візьміть у нього талант і дайте тому, хто має десять талантів, бо кожному, хто має, дасться і примножиться, а в того, хто не має, відніметься і те, що має» (Мф. 25, 28-29). Ці слова часто викликають нерозуміння і навіть обурення: як так забрати у того, хто не має, і віддати тому, хто вже має. Однак, уявімо собі ситуацію з життя. Якийсь керівник дав своїм підлеглим завдання, і хтось справився добре, хтось гірше, а хтось взагалі нічого не зробив. Але робота має робитися. Які висновки зробить керівник? Очевидно, що похвалить тих співробітників, які виявили старанність. А тому співробітнику, який провалив завдання, показав лінощі і безвідповідальність більше не довірятиме. Навіть більше — те, що йому було довірено, керівник забере і передасть тому підлеглому, який показав, що справляється з поставленими завданнями. Хіба не так зробили б ми? Так само чинить і господар у притчі. Він забирає талант, тому що лінивий раб не здатний ні з чим упоратися; і віддає талант рабові, який показав свою працездатність та вміння.

 

Раба лукавого та лінивого господар не просто ганьбить, але наказує вигнати: «А негідного раба викиньте в темряву зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів» (Мф. 25:29). У Євангелії подібний вираз зустрічається часто. Він має яскраво виражене есхатологічне значення. Наприклад, у притчі про десять дів, де юродиві діви залишаються на дворі, і не впускаються в будинок, куди прийшов наречений. А також є ціла низка інших притч: про злих виноградників, або про званих на шлюбний бенкет, де людина не в шлюбному одязі виганяється геть. Ці образи нагадують усім нам про готовність, яка має бути у нас, щоб увійти «у радість господаря свого». Прп. Симеон Новий Богослов, в одному з своїх слів наставляє: «не той уже й спасений, хто цілим зберіг цей талант, тобто даний йому дар благодаті, але той, хто й примножив його».

 

Отже, брати і сестри, навіть якщо у нас великі дари, чи то вміння чи можливості, чи то дари Святого Духа, отримані нами в Церкві, ми не повинні думати, що вже саме по собі це володіння спасе нас! Ми маємо таланти лише тому, що отримали їх за волею Вседержителя, Який і є їхнім справжнім Власником, а ми ніби отримали ці таланти в борг на час нашого земного життя. Тому Господь Серцезнавець дивиться не на те, які таланти ми маємо, а на чесноту, яку набуваємо, розвиваючи таланти. Тому дорогі брати і сестри не будемо зарозумілими через наші дари, але подвигом добрим будемо подвизатися, примножуючи таланти і зберігаючи віру (пор. 2 Тим. 4:7), щоб у день, коли маємо з’явитися на суд Господній, ми почули заповітні слова : «прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу» (Мф. 25:34). Амінь.

 

 

Проповедь архиепископа Белогородского Сильвестра в Неделю 16-ю по Пятидесятнице

 

 

2017

ДОДАТКОВІ ДОКУМЕНТИ