Собор святих КДА: священномученик Володимир, митрополит Київський і Галицький (+1918)

Житіє

священномученика Володимира, митрополита Київського і Галицького (+1918)

День пам’яті 7 лютого

Офіційний сайт Київської духовної академії продовжує серію публікацій “Рік з КДА”, у якій будуть опубліковані житія подвижників благочестя, котрі входять до Собору святих КДА, у день їх пам’яті.

Священномученик Володимир (у миру – Богоявленський Василь Никифорович) народився 1 січня 1848 р. у селі Маломоршівка Моршанського повіту Тамбовської губернії у сім’ї священника. Освіту здобув у Тамбовському духовному училищі (1858–1864), Тамбовській духовній семінарії (1864–1870) та Київській духовній академії (1870–1874). Під час випуску з академії захистив кандидатський твір на тему «Про право церковного відлучення», за який був удостоєний ступеня кандидата богослов’я.

Після закінчення академії повернувся на батьківщину, де зайнявся вчительською діяльністю. Викладав гомілетику, літургіку, канонічне право, Святе Письмо та німецьку мову в Тамбовській семінарії, а також географію в єпархіальному жіночому училищі та в жіночій гімназії. У 1876 р. одружився, але не поспішав із прийняттям сану. У диякона рукопокладений 30 січня 1882 р., у ієрея – 31 січня. Священицьке служіння звершував у м. Козлові, у 1883 р. призначений благочинним церков міста. Проявив себе як талановитий проповідник, особливу увагу приділяв позабогослужбовим бесідам із парафіянами.

У 1885 р. священник Василь овдовів і незабаром втратив єдину дочку. Після цього прийняв рішення про чернечий постриг. 8 лютого 1886 р. пострижений у чернецтво з ім’ям Володимир, на честь рівноапостольного князя Володимира, а 9 лютого зведений у сан архімандрита та призначений настоятелем Козловського Свято-Троїцького чоловічого монастиря. Незабаром молодого та обдарованого архімандрита помітили у Петербурзі. Так, 6 жовтня 1886 р. він був переведений до Новгорода, де став настоятелем Антонієва монастиря та членом духовної консисторії. На новому місці служіння архімандрит Володимир присвятив себе просвітницькій діяльності, почав проводити релігійно-моральні читання, сприяв відкриттю єпархіальної бібліотеки.

У 1888 р. Священний Синод призначив архімандрита Володимира єпископом Староруським, вікарієм Новгородської єпархії. Архієрейська хіротонія відбулася 13 червня 1888 р. у Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври. У єпископському сані він також продовжував свої просвітницькі труди. 19 січня 1891 р. призначений єпископом Самарським та Ставропольським. Під час служіння на цій кафедрі особливу увагу приділяв проведенню протирозкольницьких та протисектантських бесід на парафіях, відкриттю жіночих церковних шкіл, заснував Олексіївське релігійно-просвітнє братство у Самарі. Під час епідемії холери, яка була одночасно з голодом через неврожай, єпископ звершував панахиди на холерних цвинтарях, молебні на міських площах, відвідував бараки в місцях, охоплених епідемією. Ця діяльність принесла йому широку популярність по всій імперії та сприяла швидкому зростанню.

18 жовтня 1892 р. призначений екзархом Грузії, з титулом архієпископа Карталінського та Кахетинського, та членом Священного Синоду. За шість років його перебування на кафедрі, в Грузії було споруджено понад 100 храмів і відкрито понад 300 церковно-парафіяльних шкіл, влаштовано духовну семінарію в Кутаїсі, а також створено місіонерське єпархіальне духовно-просвітнє братство. Під час спалаху холери на Кавказі при церквах у Тифлісі було організовано їдальні для бідних. Традиційно, велику увагу приділяв екзарх позабогослужбовим бесідам. Усвідомлюючи особливість регіону, підтримував ідею збільшення кількості єпархій в Грузії, а також навчився служити літургію грузинською мовою. З 1897 року – почесний член Казанської духовної академії.

21 лютого 1898 р. призначений митрополитом Московським та Коломенським. Його стараннями в Москві було збудовано єпархіальний будинок, який став центром просвітницької діяльності. Особливу увагу приділяв місіонерству у робочому середовищі та полеміці з марксистськими ідеями. Одним із пріоритетних напрямів архіпастирського служіння стала боротьба з народним пияцтвом, у зв’язку з чим виступив ініціатором різних освітніх та культурних заходів, а також проведення Всеросійських протиалкогольних з’їздів. Був духовним наставником великої княгині Єлизавети Феодорівни, сприяв їй у благодійній діяльності та в основі Марфо-Маріїнської обителі. Коли з початком революції 1905-1907 рр. оформився рух за проведення церковних реформ, і в 1906 р. при Синоді було створено Передсоборну присутність, митрополит Володимир обійняв у цьому органі посаду заступника голови. В цілому він підтримував ідею скликання Помісного Собору для вирішення найважливіших питань церковного життя.

23 листопада 1912 р. призначений митрополитом Санкт-Петербурзьким і Ладозьким, першим членом Священного Синоду. У 1913 р. нагороджений правом предношення хреста за богослужінням. Перебуваючи на кафедрі, значно розширив права та обов’язки вікарних архієреїв, створив єпархіальний Історико-археологічний комітет, традиційно багато зусиль докладав до боротьби з пияцтвом, сприяв створенню Всеросійського суспільства тверезості. З початком Першої світової війни організовував фонди допомоги сім’ям, покликаних на війну, пораненим, біженцям, відкривав церковні лазарети. Водночас намагався протидіяти втручанню сторонніх осіб у внутрішньоцерковні справи. Так, у 1915 р. на аудієнції у імператора Миколи II висловив протест проти довільних переміщень архієреїв, які відбувалися під впливом Григорія Распутіна. Це призвело до охолодження у відносинах з царем та швидкого видалення митрополита зі столиці. У 1915 р. Московська духовна академія надала йому ступінь доктора богослов’я.

23 листопада 1915 р. призначений митрополитом Київським і Галицьким, при цьому залишений у статусі головуючого члена Синоду. Прибувши до Києва, ієрарх не зміг залишатися тут довгий час і приділяти єпархіальному управлінню належної уваги, так як більшу частину часу був змушений перебувати на посаді в Петербурзі. Увагу владики було прикуто до загальноцерковних справ, особливо в умовах світової війни і революції, що почалася незабаром.

Революційний сплеск позначився і на церковному житті. Протягом 1917 р. на єпархіальних з’їздах політизоване духовенство почало створювати виконавчі комітети, виходити з підпорядкування правлячому архієрею і забирати на себе його повноваження, чим порушувало канонічні основи церковного устрою. Декілька єпархіальних з’їздів висловилися за проведення Всеукраїнського Собору з метою обговорення невідкладних проблем та пошуку оптимальної форми церковного устрою в нових політичних умовах. 30 червня 1917 р. Київська єпархіальна рада створила комісію для підготовки та скликання Всеукраїнського Собору. Ця ідея не знайшла підтримки у митрополита Володимира і Священного Синоду, оскільки у серпні 1917 р. намічалося відкриття Помісного Собору в Москві, на якому пропонувалося обговорити проблеми церковного життя в комплексі. Однак це не було сприйнято частиною київського духовенства, яке вийшло з підпорядкування митрополиту.

15 серпня 1917 р. у Москві відкрився Помісний Собор. Митрополита Володимира було обрано його почесним головою, а також він очолив соборний відділ з питань церковної дисципліни. Під час відновлення патріаршества очолив інтронізацію новообраного патріарха Тихона (Бєлавіна). Владика перебував на Помісному Соборі до початку грудня 1917 р., а у Києві в цей час події вийшли з-під його контролю. Радикально налаштована частина духовенства навіть просила його не повертатися до Києва та піти у відставку. У такій ситуації на Помісному Соборі було ухвалено рішення дозволити провести у Києві Всеукраїнський Собор, щоб направити його у канонічне русло.

Всеукраїнський Собор розпочал роботу 7 січня 1918 р., митрополита Володимира було обрано його почесним головою. Питання про автокефалію Православної Церкви в Україні було відхилено, але проблему її канонічного статусу не було вирішено. Першу сесію Собору було закрито 19 січня через наступ на Київ більшовиків. 23 січня розпочався штурм, захоплення міста супроводжувалося пограбуваннями та вбивствами. Увечері 25 січня до покоїв митрополита на території Києво-Печерської Лаври увірвалася група з п’яти озброєних людей і після короткої розмови вивела його за межі монастиря через Економічні ворота. На відстані близько тисячі кроків у бік міста, на галявині серед кріпаків, вони розстріляли Київського митрополита, який став першим вбитим ієрархом Руської Церкви у XX ст. Владику поховали у Хрестовоздвиженському храмі на Ближніх печерах Лаври.

Прославлений у лику новомучеників Архієрейським Собором Руської Православної Церкви 4 квітня 1992 р. Нетлінні мощі знайдені в ніч з 26 на 27 червня 1992 р., почивають у Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври. До дня смерті ієрарха приурочено святкування Собору новомучеників та сповідників, які постраждали в антицерковних гоніннях у СРСР (найближчої неділі до 7 лютого). Вшановується в Соборах новомучеників і сповідників Церкви Руської, Київських, Московських, Санкт-Петербурзьких і Самарських святих, Отців Помісного Собору Церкви Руської 1917-1918 рр. та святих Київської духовної академії.

Дні пам’яті: 7 лютого (25 січня за ст. ст.) – смерть, 27 червня (14 червня за ст. ст.) – віднайдення мощей.

Священномучениче Володимире, моли Бога за нас!