Історія Київської духовної академії

Я часто думав та піклувався про те,

аби у школах не тільки викладалися зовнішні науки,

але тим більше та понад усе ставилося благочестя,

яке має вкорінятися та сіятися у ваших молодих серцях,

оскільки без цього усяка мудрість є дурницею перед Богом.

Святитель Петро Могила

Чотирьохсотлітня історія Київських духовних шкіл розпочиналася в той час, коли конфесійна ситуація на європейському континенті була надзвичайно складною та водночас динамічною. У XVI ст. хвилі протестантської Реформації, а потім католицької Контрреформації, нахлинувши на Польсько-Литовську державу, до складу якої входила більшість території сучасної України, істотно ускладнили життя православних християн. Одним із викликів для Православної Церкви став новий підхід до освіти. З одного боку, єзуїти, а з іншого — протестанти відкривали в Речі Посполитій загальнодоступні школи, в яких використовувалися новітні педагогічні методики. Православні ж нічого не могли їм протиставити, оскільки на той час у них ще не сформувалася власна освітня традиція. Тому створення власної шкільної системи стало життєвою необхідністю для православного населення Речі Посполитої.

Однією з перших спроб вирішити це завдання була ініціатива князя Василя-Костянтина Острозького. У 1576 р. він відкрив у своєму родовому маєтку в Острозі греко-слов’янську школу, яку сучасники називали навіть Академією. Однак головну роль у становленні системи шкільної освіти в Україні відіграв братський рух. Саме православні братства, що створювалися в українських, білоруських і литовських містах, стали засновниками мережі народних шкіл. У 1585 р. була відкрита братська школа у Вільні (сучасний Вільнюс), а наступного року почала діяти Львівська школа, яка стала першою братською школою на українських землях. До початку XVII ст. на території Речі Посполитої існувало вже близько тридцяти таких шкіл.

Київська братська школа

Спочатку Київ стояв осторонь братського руху. Наприкінці XVI ст. древня столиця Русі знаходилась у занепаді. Після проголошення Брестської унії (1596 р.) Київ залишився без православного митрополита, і собор Святої Софії став кафедрою греко-католицьких ієрархів. Духовне та культурне відродження Києва пов’язане з ім’ям архімандрита Єлисея (у схимі — Євфимія) Плетенецького, який у 1599 р. став настоятелем Києво-Печерської Лаври. Він заснував Лаврську друкарню, а також зібрав у Києві гурток вчених проповідників, перекладачів, іконописців та друкарів. Його сподвижниками були монах (згодом — архімандрит) Захарія Копистенський, ієромонах (згодом — протосингел) Памво Беринда, священик Іоанн Борецький (згодом — Київський митрополит Іов), священик Лаврентій Зизаній та інші відомі церковні й культурні діячі того часу.

Цілком імовірно, що саме в оточенні архімандрита Єлисея і народилася думка створити Київське братство і заснувати при ньому школу. Ця ідея була реалізована за сприяння знатної киянки Галшки (Єлизавети) Василівни Гулевичівни-Лозчиної. 14 жовтня 1615 р. Галшка Гулевичівна підписала грамоту про передачу «правовірним християнам народу руського» ділянки землі на Подолі з усіма будівлями і прибутками для заснування Богоявленського монастиря і школи для дітей всіх станів. Вже наступного дня тут оселилися монахи на чолі з Ісаєю Копинським, а через кілька тижнів при монастирі відкрилася школа. Невдовзі було засноване й Київське Богоявленське братство. Перший список членів братства, який дійшов до нас, датований 4 січня 1616 р. Братство взяло на себе фінансування школи, а також підбір для неї вчителів. Саме братчики призначали і ректора школи. На навчання приймалися діти як духовенства, так і шляхтичів, міщан і козаків. У братській школі вивчалися початки православного віровчення, слов’янська, польська, грецька та латинська мови, а також основи риторики.

Особливу роль в становленні Києво-братської школи зіграв гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Близько 1620 р. він разом із усім запорізьким військом вступив до Київського братства і тим самим взяв під свій захист та опіку православне населення Києва. Гетьман також став головним жертводавцем Братського монастиря. Завдяки його підтримці у 1620 р. Єрусалимський Патріарх Феофан відновив православну ієрархію в Київській митрополії. Під час перебування у Києві Патріарх Феофан мешкав у Богоявленскому братському монастирі. Він відвідав зведений тут (тоді ще дерев’яний) монастирський храм, школу і дім для прочан. Своєю грамотою від 26 травня 1620 р. Патріарх Феофан надав Києво-Братському монастирю ставропігійний статус.

10 квітня 1622 р. Петро Сагайдачний помер та був похований на території Братського монастиря поблизу споруджуваного кам’яного собору. З віршів, складених ректором школи Касіяном Саковичем на поховання гетьмана, ми дізнаємося, що біля труни Сагайдачного стояло двадцять учнів школи.

У 1629 р. Київське братство одержало «дозвільну грамоту» польського короля Сигізмунда III. Проте вже у 1630 р. школа зазнала серйозного випробування. Того року в Києві лютувала епідемія моровиці. Це змусило ректора Фому Івлевича призупинити заняття і тимчасово розпустити школу. Сам ректор разом з частиною учнів виїхав за три версти від Києва до села Юр’ївка, де жив митрополит Іов Борецький. І хоча в січні 1631 р. заняття були відновлені, школа перебувала в помітному занепаді. Подальша історія Київської школи тісно пов’язана з ім’ям митрополита Петра Могили.

Святитель Петро Могила

Майбутній Київський митрополит народився 1596 р. в сім’ї молдавського господаря Симеона Могили. Після смерті батька (1607) його сім’я перебралася на захід нинішньої України. Петро, ймовірно, навчався у Львівській братській школі. За деякими даними, він також продовжив свою освіту в європейських університетах. По закінченні навчання він пішов на службу до польської армії. Згодом, відмовившись від кар’єри військового, він прийняв чернечий постриг. У 1627 р. Петра Могилу обирають архімандритом Києво-Печерської Лаври.

Влітку 1631 р. архімандрит Петро запросив зі Львова до Києва двох вчених іноків: Ісайю Трофимовича та Сильвестра Косова. Восени того ж року вони відкрили школу в Києво-Печерській Лаврі, на навчання до якої було набрано близько сотні учнів. Нова школа розмістилася на території Троїцького лікарняного монастиря Верхньої Лаври (на північ від Святих воріт). Ісайя Трофимович став ректором школи, а Сильвестр Косов — префектом. Створюючи нову школу, архімандрит Петро та його сподвижники мали орієнтувалися насамперед на польські освітні заклади. Тому у Лаврській школі (на відміну від Братської школи) приділяли особливу увагу вивченню латинської та польської мов.

Однак кияни були категорично проти такого характеру навчання в Лаврі. Щоб запобігти конфлікту, 30 грудня 1631 р. архімандрит Петро підписав з братчиками акт про об’єднання двох шкіл. Документ передбачав, що об’єднані школи очолить Петро Могила. Місцем розташування об’єднаної школи залишався Братський монастир. На початку 1632 р. рішення про об’єднання шкіл було підтверджено Київським митрополитом Ісаєю Копинським та гетьманом Іваном Петражицьким. Пізніше за об’єднаною школою закріпилася назва «Київська колегія».

3 листопада 1632 р. на конвокаційному сеймі у Варшаві православні депутати обрали Петра Могилу митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. На початку квітня 1633 р. було отримано затвердження цього вибору від Константинопольського Патріарха Кирила Лукаріса, і 28 квітня 1633 р. в Успенській братській церкві у Львові відбулася єпископська хіротонія Петра Могили.

Повернувшись до Києва, святитель Петро провів реформу братської школи. До програми навчання було введено низку нових предметів. Як і раніше, основна увага приділялася викладанню латинської та польської мов, оскільки вони відкривали православним студентам доступ до європейської науки. У кількох містах святитель Петро відкрив нові школи, які фактично стали філіями Київської колегії.

Митрополит Петро прагнув перетворити Київську колегію на повноцінний вищий навчальний заклад — академію. Для цього необхідно було одержати від польської влади дозвіл на відкриття в колегіумі вищого класу — богословського. Однак король Владислав не дозволив викладати в Києві науки, вищі за діалектику та логіку. Тому повноцінну богословську освіту випускники Київської колегії змушені були здобувати у католицьких навчальних закладах у Польщі та країнах Західної Європи. Усе це зумовило глибоке проникнення латинської схоластики в православну церковну науку. Пізніше дослідники назвуть це явище «латинським полоном» православного богослов’я.

Спочатку Київська колегія знаходилась у будинку, який подарувала братству Галшка Гулевичівна. У 30-ті рр. XVII ст. поблизу нього було зведено ще одну будівлю, в якій окрім навчальних кімнат розмістилися трапезна та домова церква на честь святих Бориса і Гліба. Пізніше ця будівля була перетворена на Свято-Духівську церкву.

Святитель Петро завжди піклувався про Київську школу. У своїй духівниці він відписав Братському монастирю кілька сіл, вотчин, будинків і дворів, срібний посуд, митрополиче облачення та митру, прикрашені коштовностями роду Могил, срібний хрест, сакос і свою бібліотеку, яка тоді нараховувала 2 131 книгу. Колегію святитель називав єдиним справжнім надбанням свого життя і слізно просив виконавців духівниці зберегти її навіки. Помер святитель Петро в ніч на 1 січня 1647 р. і був похований в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. В пам’ять про нього Київську колегію стали називати Могилянською.

Києво-Могилянська колегія у 1647—1701 рр.

Друга половина XVII ст. — час великих змін у житті України. Через рік після смерті святителя Петра розпочалася козацька війна під проводом Богдана Хмельницького. Після підписання Переяславської угоди 1654 р. Київ став прикордонним містом і протягом кількох десятиліть жив під постійною загрозою зруйнування.

6 вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський підписав у місті Гадяч договір з представниками польського короля Яна II Казимира. Ця угода передбачала створення федерації трьох рівноправних держав: Польщі, Литви та Великого князівства Руського (до складу останнього мали увійти українські землі). В одній зі статей договору зазначалося, що відтепер Київська школа отримує всі права вищого навчального закладу і стає Академією. На практиці цей договір не був реалізований. Більше того, союз, укладений Іваном Виговським з Польщею, спровокував військове зіткнення з Москвою. У 1659 р. під час воєнних дій будівлі Братського монастиря були майже повністю знищені, і колегія закрилася на кілька років. Роботу школи вдалося відновити лише у 1662 р. Але вже у 1665 р. Київ пережив чергове руйнування, після якого ректор колегії архімандрит Іоанникій Галятовський змушений був залишити Київ і три роки мандрував землями Волині та Литви у пошуках для себе нового притулку. Усе це призвело до повного занепаду школи. У 1666 р. у відповідь на прохання гетьмана Івана Брюховецького допомогти відновити зруйновану Київську колегію Московський уряд заявив про намір не відновити, а повністю закрити школу у Києві. Від закриття колегію врятувало лише заступництво київського воєводи Петра Шереметєва.

У 1686 р. Константинопольський Патріарх Діонисій IV санкціонував перехід Київської митрополії у підпорядкування Московського Патріарха. Того ж року Московська держава підписала «Вічний мир» з Польщею. Усе це спричинило нові зміни у житті Київської колегії. У 1689 р. її ректор архімандрит Іоасаф Кроковський (згодом — Київський митрополит) вперше прочитав тут повний курс богослов’я.

1693 р. до Москви відправилося посольство від Київської колегії, якому вдалося отримати від царів Петра та Іоанна Олексійовичів дві важливі грамоти (обидві датовані 11 січня 1694 р.). Перша з них затвердила за Братським монастирем усі його маєтності, а друга надала колегії право викладати богослов’я, приймати на навчання вихованців з усіх станів, у тому числі і тих, що приїжджали з-за кордону (насамперед з Польщі), та затвердила за Київською школою право на внутрішню автономію. Незважаючи на те, що за обсягом отриманих прав Могилянська колегія відтепер цілком відповідала Академіям, сам термін «Академія» в грамотах 1694 р. не вживався.

У 1701 р. після того, як у Києві виникло кілька конфліктів між студентами та місцевою владою, Київський митрополит Варлаам Ясинський звернувся до царя Петра I з проханням про дарування Київській колегії повних прав Академії. У той час вихованець Київської школи митрополит Стефан Яворський був наближеною до царя особою. Саме його вплив на Петра І виявився вирішальним у задоволенні прохання митрополита Варлаама: 26 вересня 1701 р. цар видав грамоту, в якій Київська школа була офіційно визнана Академією.

Наставники Київської колегії завжди прагнули не тільки дати студентам ґрунтовні знання, але й виховати в них справжнє благочестя. У XVII ст. зі стін Київської школи вийшло кілька ієрархів, причислених до лику святих. Їх нині глибоко шанує православний народ. Це святителі Феодосій Чернігівський, Димитрій Ростовський, Інокентій Іркутський.

Очолював колегію ректор, який одночасно був ігуменом Києво-Братського монастиря. Він обирався братією обителі і потім затверджувався Київським митрополитом. Ректор здійснював загальне керівництво навчальним процесом, а також керував усіма справами монастиря. Крім того він розглядав усі скарги, які надходили на студентів від міської влади і городян, а також розглядав конфлікти між викладачами.

Другою за статусом посадовою особою в колегії був префект. Він безпосередньо опікувався навчальним процесом та стежив за дисципліною. Саме префект проводив співбесіди з юнаками, які виявляли бажання навчатися в колегії, і зараховував їх у той чи інший клас. Він також наглядав за бурсами (студентськими гуртожитками) і будинками, в яких квартирували студенти. Вчителями колегії ставали її кращі випускники. Як правило, вони були ченцями Братського монастиря.

У Києво-Могилянській колегії отримували освіту не тільки відомі церковні діячі, але й представники української дворянської аристократії та козацької старшини. Так, вихованцями Київської школи були майже всі українські гетьмани, починаючи з Юрія Хмельницького (1657, 1659—1668, 1677—1681) і аж до останнього гетьмана — Данила Апостола (1727—1734). Кількість студентів за життя святителя Петра Могили, очевидно, сягала кількох сотень. Під час військових потрясінь 1650—1670-х рр. навчальні аудиторії спорожніли. Однак з середини 1680-х рр. кількість вихованців колегії стрімко зростала і на початку XVIII ст. становила вже близько тисячі осіб.

З перших десятиліть існування Київської колегії в ній зароджуються свої традиції, які згодом стануть її візитівкою. Одна з таких традицій — публічні диспути, які проводилися наприкінці навчального року і в особливі пам’ятні дні. Богословські тези, що обговорювалися на диспутах, друкувалися у вигляді гравюр. Також у Київській колегії силами студентів регулярно організовувалися театралізовані вистави, сценарії для яких писали професори.

У 1693—1695 рр. у Братському монастирі на кошти гетьмана Івана Мазепи був побудований величний Богоявленський собор, який став однією з кращих барокових будівель Києва. На жаль, до наших днів цей храм не зберігся. Він був зруйнований у 1933 р.

Головною святинею монастиря була чудотворна Братська ікона Пресвятої Богородиці. За переданням, цей образ спочатку перебував у храмі святих Бориса й Гліба у Вишгороді. Коли у 1662 р. Вишгород був розорений татарами, ікона приплила водами Дніпра до київського Подолу і зупинилася напроти Братського монастиря. Ченці перенесли святиню до монастирського храму. Згодом ікона була прикрашена срібною оправою із численним дорогоцінним камінням. Пізніше в Київській академії склалася традиція щосуботи звершувати акафіст перед цим чудотворним образом.

Києво-Могилянська академія у 1701—1760 рр.

У першій половині XVIII ст. Києво-Могилянська академія сягнула свого розквіту, ставши найпрестижнішим навчальним закладом Російської імперії. Слава про неї поширилася і серед православних народів на Балканах, представники яких регулярно поповнювали склад її студентів.

Петро I вважав Київську академію кузнею кадрів для ініційованої ним державної та церковної реформи. Він призначав могилянців на єпископські кафедри по всій імперії. Випускниками Академії були місцеблюститель Московського Патріаршого престолу митрополит Стефан Яворський і один з найближчих сподвижників Петра архієпископ Феофан Прокопович. У 1709 р. під час свого перебування в Києві імператор особисто відвідав Академію.

Прихильною до Києво-Могилянської академії була і донька Петра ― імператриця Єлизавета Петрівна. У роки її царювання (1741—1761) практично всі єпископські кафедри Російської Церкви займали випускники Київської школи. Влітку 1744 р. під час свого перебування в Києві імператриця двічі відвідувала Академію. На честь її візиту був організований урочистий диспут.

1732 р. Святіший Синод завдяки клопотанням Київського архієпископа Рафаїла Заборовського присвоїв ректорам Академії почесний титул архімандритів. Деякі з ректорів досягли єпископського сану і стали відомими церковними діячами. Такими були, зокрема, архієпископ Білоруський Георгій Кониський, архієпископ Московський Іосиф Волчанський, архієпископ Санкт-Петербурзький Сильвестр Кулябка.

У XVIII ст. повний курс навчання в Академії становив, як правило, дванадцять років і розділявся на вісім класів. Спочатку йшли чотири граматичні (або нижчі) класи: фара, інфима, граматика і синтаксисма. На цьому рівні вивчалися церковнослов’янська, польська, латинська і грецька мови. Далі йшов клас піїтики (поетики) ― мистецтва віршування. Наступним був клас риторики, де вивчалися теорія й практика ораторського мистецтва. Піїтика та риторика відносилися до середніх класів.

Вищими вважалися класи філософії та богослов’я. Курс філософії містив не тільки основи логіки та діалектики, але й природничі науки (фізику, математику, астрономію, зоологію). У богословському класі вивчали догматичне богослов’я, церковну історію, герменевтику і пасхалію. Студенти-богослови виголошували проповіді в храмах монастиря. До богословського класу вступали, як правило, лише ті студенти, які обирали для себе шлях пастирського служіння. Ті ж, кого приваблювала світська кар’єра, обмежувалися філософським, або навіть риторичним класом.

Крім того, в Академії існували неординарні (необов’язкові) класи, до яких записувалися охочі вивчити алгебру, геометрію, оптику, гідростатику, цивільну та військову архітектуру, механіку, географію, нові європейські мови, малювання. Загалом у XVIII ст. в Києво-Могилянській академії викладали близько тридцяти предметів. Протягом навчального року щодня (крім недільних і святкових днів) в усіх класах було по вісім лекцій, тривалістю 60 хвилин кожна. Починалися вони о восьмій ранку і закінчувалися близько шостої вечора. Обідня перерва тривала дві години. У філософському і богословському класах продовжувала існувати традиція проведення диспутів, до участі в яких допускалися кращі студенти.

Загальна кількість студентів в Академії коливалася в різні роки від 800 до 1 100 осіб. Цікаво зазначити, що в Академії не існувало вікових обмежень для вступу. Тому в нижчих класах могли сидіти за партами як десятирічні юнаки, так і ті, кому було вже за двадцять. А випускникам богословського класу могло бути і більше тридцяти років.

Гордістю Академії була її унікальна бібліотека. Збирання книг, започатковане в Київській колегії ще за життя Петра Могили, завжди вважалося пріоритетним завданням. Такі видатні вихованці Академії, як Єпифаній Славинецький, Симеон Полоцький, святитель Димитрій Ростовський, митрополити Іоасаф Кроковський, Варлаам Ясинський, Рафаїл Заборовський, Тимофій Щербацький і багато інших заповіли своїй alma mater особисті зібрання книг. У 1780 р. бібліотека нараховувала дванадцять тисяч томів.

У першій половині XVIII ст. було збудовано два нових академічних корпуси. Один з них ― так званий Мазепин навчальний корпус ― був зведений у 1703—1704 рр. на кошти гетьмана Івана Мазепи (звідки і походить його назва). Спочатку це був одноповерховий будинок, розділений на шість класів і три сіни. У 1740 р. з ініціативи митрополита Рафаїла Заборовського корпус був перебудований та став двоповерховим. Зі східної сторони до нього була прибудована Благовіщенська конгрегаційна церква, яку митрополит Рафаїл урочисто освятив 1 листопада 1740 р.

1719 р. на кошти, залишені митрополитом Іоасафом Кроковським, на території Братського монастиря була побудована дерев’яна бурса (студентський гуртожиток), що стала притулком для частини студентів. Решта жили при парафіяльних храмах на Подолі. Там студенти співали і читали на церковних службах, а також були викладачами у парафіяльних школах, за що отримували крім житла, ще й їжу та невеличку платню.

Значну частину вихованців Академії становили іноземні студенти. До Києва на навчання приїздили серби, греки, чорногорці, румуни, а також вихідці з Угорщини (жителі сучасної Закарпатської України). Основну ж масу іноземних студентів становили, звичайно, вихідці з Польщі. Це були православні слов’яни (білоруси та українці), які проживали в Речі Посполитій і перебували в канонічному підпорядкуванні Київської митрополії. Щороку до Академії вступало близько сотні громадян Польщі. Після навчання у Києві ці студенти поверталися до Речі Посполитої, де ставали захисниками православної віри.

За період 1700—1760 рр. майже 70 випускників Києво-Могилянської академії досягли єпископського сану. Здійснюючи архієрейське служіння, могилянці в багатьох місцях відкривали навчальні заклади, організовані за київським взірцем. Такі школи з’явилися в Санкт-Петербурзі, Москві, Архангельську, Астрахані, В’ятці, Казані, Костромі, Могильові, Новгороді, Смоленську, Суздалі, Твері. Фактично вихідці з Києва заклали підвалини системи освіти в Російській імперії.

Також у цей період зі стін Києво-Могилянської академії вийшло чимало подвижників благочестя. Це святителі Іоанн Максимович, Філофей Лещинський, Іоасаф Білгородський, Павло Конюскевич, Георгій Конисський, Софроній Іркутський, Арсеній Мацієвич, преподобний Паїсій Величковський. Вихованцем Академії був також Костянтин Політанський, який у 1742 р. в Константинополі прийняв мученицьку смерть від турків та був канонізований Константинопольським Патріархатом.

Київська Академія у 1760—1817 рр.

У 1762 р. на Російський престол зійшла імператриця Катерина II. Вона неприхильно ставилася до українських архієреїв, підозрюючи їх в опозиційності до впроваджуваної нею церковної політики. Тому за часів її правління суттєво змінилося і ставлення царського уряду до Київської академії. 1763 р. було скасовано щорічне грошове утримання, встановлене для Академії грамотою Петра І у 1694 р. Випускники Академії були позбавлені колишнього привілею при призначенні на архієрейські кафедри. У 1760-ті рр. була остаточно скасована традиція обрання ректора Академії. Відтепер він призначався розпорядженням Київського митрополита без попереднього узгодження кандидатури з викладацькою корпорацією.

1783 р. на Київську кафедру був призначений митрополит Самуїл Миславський. Він прагнув привести академічну програму до повної відповідністі з навчальними курсами Московського та Санкт-Петербурзького університетів. Митрополит наказав викладати небогословські предмети «на российском языке с наблюдением выговора, каков употребляется в Великороссии». З 1784 р. в Академії було введено вивчення російської словесності за підручниками, виданими у Москві. 1786 р. митрополит розпорядився «присвоить Киевской академии образ учения, для всех училищ в империи Российской узаконенный». Усе це призвело до поступового нівелювання київських освітніх традицій.

У 1786 р. під час проведення в українських землях секуляризації церковних земель Києво-Братський монастир було закрито. Так перервався традиційний зв’язок Академії з цією обителлю. Тепер ректори Академії призначалися настоятелями інших київських монастирів. Києво-Братську обитель було відновлено лише у 1799 р.

Оскільки за часів Катерини II українське дворянство і козацька старшина почали віддавати своїх дітей на навчання до університетів, в Київській академії поступово збільшується відсоток представників духовного стану. На початку XIX ст. вже понад 80 % студентів Академії становили діти із сімей духовенства, а у 1816 р. таких було 1 080 з 1 152 учнів. Таким чином, Києво-Могилянська академія практично втратила свій всестановий характер, поступово перетворившись на школу для дітей духовенства.

З 1760 по 1817 рр. зі стін Академії вийшло чимало відомих людей. У єпископський сан за цей час були висвячені близько 30 вихованців Київської школи. У 1783—1788 рр. в Київській академії навчався майбутній Константинопольський Патріарх Константій І (посідав Патріарший престол у 1830—1834, † 1839). У 1790-ті рр. Академію закінчив відомий подвижник благочестя святитель Антоній Смирницький, єпископ Воронезький (1773—1846).

Випускники Київської академії XVIII – початку XIX ст. істотно вплинули на розвиток науки і мистецтва. Біля витоків української історичної науки стоять автори відомих козацьких літописів Грирогій Грабянка та Самуїл Величко, які навчалися в Київській колегії. Цю традицію продовжили могилянці В. Г. Рубан і М. М. Бантиш-Каменський. На початку XIX ст. професор Академії М. Ф. Берлінський заклав підвалини вивчення київської старовини.

Вихованцем Києво-Могилянської академії був і відомий український філософ, поет, композитор і педагог Григорій Сковорода (1722—1794). Серед могилянців було чимало видатних медиків: перший теоретик акушерства в Російській імперії Н. М. Амбодик-Максимович, засновник російської епідеміології Д. С. Самойлович, головний лікар Київського військового госпіталю М. М. Велланський та ін.

Київська академія була колискою як українського, так і російського театру. Вихованець Київської колегії Симеон Полоцький створив у Москві перший придворний театр. У 1702 р. святитель Димитрій Ростовський відкрив театр у Ростові, а 1703 р. святитель Філофей Лещинський здійснив першу театральну постановку в Тобольську. Авторами драматичних творів були архієпископ Феофан Прокопович, святитель Георгій Кониський, архімандрит Сильвестр Ляскоронський, ієромонах Митрофан Довгалевський та інші могилянці.

Особливий внесок вихованці Академії зробили в музичну культуру України та Росії. Зокрема, видатні композитори М. С. Березовський і А. Л. Ведель дістали освіту саме тут.

Реформа Києво-Могилянської академії (1817—1819 рр.)

Імператор Олександр I, який зійшов на престол у 1801 р., став ініціатором докорінної реформи як світської, так і духовної освіти в Російській імперії. 1808 р. було затверджено новий статут духовних шкіл, який передбачав три рівні в системі навчання. Початкова освіта здійснювалася в рамках духовних училищ, середня ― в духовних семінаріях, а вища ― у духовних академіях. Строк навчання в академіях становив відтепер чотири роки. Вже у 1809 р. новий статут було запроваджено у Петербурзькій академії, а у 1814 р. ― у Московській, яка тоді ж переїхала з Москви до Троїце-Сергієвої Лаври.

На момент прийняття нового статуту Києво-Могилянська академія перебувала в занепаді. Керівництво Академії, прагнучи за традицією викладати учням усі основні науки, постійно збільшувало кількість загальнообов’язкових предметів ― як виявилося, не на користь якості засвоєння базових дисциплін. Крім того, у Київській академії не було чіткого розмежування початкового, середнього і вищого рівнів освіти. Тут одночасно вивчали і ази граматики, і найвище богослов’я.

9 липня 1811 р. в Братському монастирі сталася страшна пожежа, від якої сильно постраждали академічні будівлі. Грошей на ремонт в обителі не було. Це також суттєво вплинуло на стан Академії.

Комісія духовних училищ при Святішому Синоді вирішила розділити Київську академію на три окремі навчальні заклади: училище, семінарію і академію. У 1816—1817 рр. Комісія розглянула конспекти лекцій викладачів Академії та дійшла невтішного висновку: практично жоден з учителів старої Академії не був готовий до викладання за новою програмою. Було прийнято рішення в якості викладачів направити до Києва випускників реформованої Петербурзької Академії. Заповнити одразу всі вакансії петербуржцями було неможливо, тому 24 липня 1817 р. Комісія духовних училищ вирішила тимчасово закрити Київську академію, створивши в її приміщеннях лише училище і семінарію.

27 жовтня 1817 р. розпочала свою роботу Київська духовна семінарія. Підготовка до відновлення Академії тривала близько двох років: перший набір студентів після перерви відбувся влітку 1819 р. Урочисте відкриття реформованої Академії припало на неділю 28 вересня 1819 р. Відтепер вона офіційно йменувалася Київською духовною академією і розташовувалася в історичних корпусах на території Києво-Братського монастиря. Першим ректором реорганізованої Академії став випускник архімандрит Мойсей (Богданов-Платонов-Антипов). Із дореформеного педагогічного складу до нової школи був зарахований лише один викладач ― ієромонах Кирил (Куницький).

Київська духовна академія у 1819—1869 рр.

За новим статутом на чолі Академії, як і раніше, стояв ректор. Він призначався Святішим Синодом за поданням Київського митрополита. Ректор за традицією був одночасно і професором богослов’я. Він наглядав за всіма частинами академічного управління (навчальною, виховною та економічною). Другою посадовою особою в Академії був інспектор, який відповідав насамперед за студентську дисципліну. Отримання, зберігання і витрата коштів, які виділялися для забезпечення діяльності Академії, входили до обов’язків економа.

Особливе місце в структурі КДА займала Академічна конференція. До її складу входили дійсні та почесні члени, а також члени-кореспонденти. На зборах конференції відбувалися випускні іспити, а також приймалися рішення про присвоєння вчених ступенів.

Строк навчання в Академії відтепер становив чотири роки, які розподілялися на два курси по два роки. Перший (або нижчий) курс звався філософським, а другий (вищий) – богословським. Набір (та відповідно випуск) студентів здійснювався раз на два роки. За штатом, затвердженим у Петербурзі, загальна кількість студентів КДА мала становити 120 осіб (60 ― на філософському та 60 ― на богословському курсі).

У перші десятиліття існування реорганізованої Академії митрополичу кафедру в Києві посідали два видатні ієрархи ― митрополит Євгеній (Болховітінов, 1822—1837) і святитель Філарет (Амфітеатров, 1837—1858). Завдяки їхньому покровительству Академія стала одним з кращих вищих духовних навчальних закладів православного світу.

Найвидатнішим ректором цього періоду безумовно був святитель Інокентій (Борисов), який очолював Академію з 1830 по 1839 рр. (з 1837 р. ― у єпископському сані). Його лекції стали важливим внеском у розвиток богословської науки. Значною мірою саме завдяки йому остаточно сформувалася російська богословська термінологія, що дозволило повністю відмовитися від латинської мови у викладанні філософських і богословських дисциплін. Святитель Інокентій запровадив у життя Академії традицію урочистого вшанування засновників і благодійників школи в день пам’яті митрополита Петра Могили (31 грудня). У 1837 р. він заснував у Києві журнал «Воскресное чтение», який видавався, головним чином, силами академічної корпорації. У роки ректорства святителя Інокентія знову досягли колишньої величі богослужіння в храмах Братського монастиря, які відвідували численні мешканці Києва і прочани.

Протягом першого п’ятдесятиріччя існування Київської духовної академії (1819-1869) навчальний процес у ній неодноразово зазнавав змін. Так, у 1825 р. з ініціативи митрополита Євгенія до навчальної програми було введено викладання польської мови. У 1837 р. канонічне право було виділено в окремий предмет. 1841 р. такий же статус отримала російська громадянська (у нижчому класі) і церковна (у вищому класі) історія. 1843 р. з ініціативи святителя Філарета (Амфітеатрова) до навчального плану були введені основи педагогіки. 1848 р., коли стало очевидним, що випускники семінарій недостатньо добре володіють латиною, до академічної програми знову була введена латинська мова. Наприкінці 1840-х рр. у Київській духовній академії викладалося 28 загальнообов’язкових предметів. Це змусило адміністрацію переглянути розклад і скоротити тривалість кожної лекції з двох годин до дев’яноста хвилин.

У 1822—1825 рр. за проектом архітектора Л. Шарлеманя було побудовано новий академічний корпус, в якому розташувалися не тільки навчальні аудиторії, але й квартири професорів та студентський гуртожиток. У 1863—1864 рр. цей корпус був перебудований у стилі пізнього класицизму.

Вже в перші десятиліття існування реформованої Академії були закладені основи її наукової діяльності в різних галузях богословської науки. Засновником власне богословської школи в оновленій Академії став її перший ректор ― архімандрит Мойсей. Наслідуючи давні традиції, він викладав догматику латиною. Російською мовою отець Мойсей читав лише лекції зі Святого Письма. Остаточно російська мова у викладанні богослов’я закріпилася лише в роки ректорства святителя Інокентія (Борисова). Важливий внесок в розвиток богословської науки в КДА зробили також ректори архімандрит (згодом – архієпископ) Димитрій (Муретов) та архімандрит (згодом – архієпископ) Антоній (Амфітеатров). У 1848 р. було надруковано перше видання підручника з догматичного богослов’я, автором якого був архімандрит Антоній (Амфітеатров). Ця книга вже невдовзі стала головним навчальним посібником з догматики для духовних шкіл усієї Російської імперії, а автор отримав за неї науковий ступінь доктора богослов’я. Розквіту київська богословська школа досягла в особі єпископа Сильвестра (Малеванського), який розпочав свою педагогічну діяльність у 1857 р. Саме йому належить найфундаментальніший із російськомовних курсів догматики ― п’ятитомний «Опыт православного догматического богословия (с историческим изложением догматов)».

Першим професором філософії в реформованій Академії став І. М. Скворцов, який пізніше служив кафедральним протоієреєм Київського Софійського собору. Згодом на кафедрі філософії працювали такі відомі дослідники, як архімандрит Феофан (Авсенєв), Д. В. Поспєхов, С. С. Гогоцький, П. Д. Юркевич. Випускники Київської академії також були професорами філософії в Київському, Московському та Казанському університетах.

У 1840-х рр. в КДА бере початок формування власної історичної школи. Першим бакалавром російської громадянської та церковної історії (в 1841—1842 рр.) був в Київській академії ієромонах Макарій (Булгаков), згодом видатний ієрарх, історик і богослов. З 1853 р. на кафедрі російської церковної історії працював ще один видатний вчений — професор І. І. Малишевський, автор кількох сотень публікацій як з російської, так і загальної церковної історії. Вивченням історичного минулого Академії займався В. І. Аскоченський. Він опублікував найдетальніше на той час дослідження з історії Київської академії, яке охоплювало період з початку XVII ст. до 1840-х рр.

Досить потужною була київська школа гомілетики. У 1846 р. професор Я. К. Амфітеатров видав свою відому працю з теорії церковної проповіді «Чтения по церковной словесности, или гомилетика», яка заклала підвалини самобутнього розвитку вітчизняної гомілетики. Його спадкоємцями по кафедрі були протоієрей Назарій Фаворов і професор В. Ф. Певницький, які також стали авторами класичних праць з гомілетики.

Важливою подією в науковому житті Академії було заснування академічного часопису. «Труды Киевской духовной академии» почали виходити у 1860 р. і досить швидко стали одним з кращих богословських часописів Російської імперії.

За перші п’ятдесят років існування реформованої Академії понад шістдесят її вихованців і викладачів досягли єпископського сану. Багато випускників стали відомими ієрархами інших Помісних Церков. Серед них митрополит Белградський Михаїл (Йованович), митрополит Тирновський Климент (Друмєв) (Болгарська Православна Церква), єпископ Ставропольський Філарет (Скрибан) (Румунська Православна Церква). Численні випускники і викладачі Академії цього періоду нині вшановуються в лику святих. Це, зокрема, святителі Інокентій (Борисов), Мелетій (Леонтович), Феофан Затворник та інші.

Київська Духовна Академія у 1869—1914 рр.

30 травня 1869 р. імператор Олександр II затвердив новий статут духовних академій, яким було внесено істотні зміни до навчального процесу. Головним нововведенням стало впровадження в академіях спеціалізації. У вищих духовних школах відкривалося по три відділення: богословське, церковно-історичне та церковно-практичне, а всі навчальні дисципліни були розділені на дві групи: загальнообов’язкові та спеціальні (тобто ті, які власне і викладалися на відділеннях). Крім того, була введена нова процедура присвоєння вчених ступенів, яка передбачала публічні захисти магістерських і докторських дисертацій. У Петербурзькій і Київській академіях новий статут було запроваджено того ж 1869 р., а в Московській і Казанській ― з 1870 р.

Проте цей статут діяв порівняно недовго. Після вбивства у 1881 р. імператора Олександра II і сходження на престол Олександра III у Російській імперії взяли гору консервативні тенденції. Як наслідок у 1884 р. був запроваджений новий статут духовних академій, який відмінив більшість нововведень 1869 р. Відділення припинили своє існування, і спеціалізація в академіях була фактично скасована. Також були скасовані відкриті захисти дисертацій.

Не оминули Академію і бурхливі процеси громадського життя початку ХХ ст. Під час революційних потрясінь 1905—1907 рр. серед київських професорів сформувалася «ліберальна партія», яка виступала за докорінну реформу духовних академій. Під впливом революційних настроїв студенти вимагають впровадження в академічне життя самоврядування («автономії») і вирішують бойкотувати заняття доти, поки їхні вимоги не будуть задоволені. Страйк охопив усі чотири духовні академії. В цій ситуації Святіший Синод прийняв рішення тимчасово призупинити заняття в академіях.

В січні 1906 р. було введено в дію Тимчасові правила для духовних академій, згідно яких посада ректора ставала виборною. Відтепер Рада академії отримувала право обирати ректора на чотирирічний строк. Синод мав лише затверджувати обрані в академіях кандидатури. Виборною ставала і посада інспектора. Загалом, було значно розширено повноваження Ради академії та зменшено залежність академій від правлячих архієреїв. Планувалося переглянути і докорінно змінити й інші положення статуту духовних академій.

У січня 1906 р. в Київській академії було відновлено навчання. На початку лютого комісія, створена з професорів КДА, опрацювала проект нового статуту духовних академій, який було передано на розгляд Синоду. Цей проект передбачав низку реформ як у навчальному процесі, так і у внутрішньому устрої духовних академій. 31 серпня 1906 р. Рада Академії таємним голосуванням обрала інспектором одного з авторів проекту нового статуту, активного прихильника реформ — професора В. П. Рибинського. А 6 вересня 1907 р. в Києві відбулося обрання ректора шляхом таємного голосування. Обраним виявився священик Олександр Глаголєв, екстраординарний професор кафедри давньоєврейської мови та біблійної археології. Однак Святіший Синод не затвердив отця Олександра на посаді ректора, наполягаючи на обранні кандидата з числа ченців. Нове голосування відбулося в Раді 19 грудня. Згідно з його результатами на посаду ректора було обрано єпископа Феодосія (Олтаржевського), який на той час був вікарієм Полтавської єпархії. У Петербурзі новий вибір було схвалено.

У 1908 р. після того, як пристрасті революційних років вже вщухли, Святіший Синод доручив Волинському архієпископу Антонію (Храповицькому) провести ревізію Київської академії. Відгук владики Антонія про Академію виявився різко негативним. Викладацьку корпорацію він звинувачував у підтримці революційних настроїв і навіть у нігілізмі. Це змусило Академію виступити з публічним спростуванням збвинувачень, висунутих ревізором. У 1910 р. кілька професорів Київської академії видали брошуру, в якій намагалися довести безпідставність тверджень архієпископа Антонія.

У тому ж 1910 р. тимчасові правила, які діяли в академіях з 1906 р., були скасовані. Натомість був запроваджений новий академічний статут, який відновив більшість статутних положень 1884 р. Тоді ж новим ректором КДА був призначений єпископ Інокентій (Ястребов). Навколо нього згуртувалася консервативна частина академічної корпорації, яка намагалася відтіснити «лібералів» від впливу на внутрішнє життя Академії. У 1912 р. був відсторонений від викладання професор морального богослов’я В. І. Екземплярський. Професор Н. І. Петров (один з ініціаторів видання брошури 1910 р.) був відправлений у відставку, а М. М. Скабаланович позбавився місця на кафедрі догматичного богослов’я і став викладачем латини. У такому стані Київська академія зустріла першу світову війну, яка відкрила найважчу пору в історії славетної духовної школи.

На межі ХІХ—ХХ ст. спостерігалося постійне збільшення кількості студентів Академії. Штатна кількість студентів станом на 1869 р. мала становити 120 осіб. Статут 1884 року збільшив цю цифру до 180 чоловік. А в переддень першої світової війни загальна кількість студентів становила вже близько 200 осіб. Традиційно високим був відсоток іноземних студентів. До Київської академії, найпівденнішої з духовних академій Російської імперії, зазвичай приймали вихідців із Балкан та Близького Сходу (сербів, чорногорців, болгар, румун, греків, сирійців). Так, у 1911 р. з 209 студентів Академії 43 чоловіки були іноземцями (10 греків, 11 болгар, 13 сербів, 5 румун, 2 чорногорця та 2 сирійці). Багато іноземних випускників Академії стали відомими діячами Помісних Православних Церков ХХ ст. Так, випускниками КДА були: Олександрійський Патріарх Олександр ІІІ (Тахан), Румунський Патріарх Никодим (Мунтяну), Грузинські Католикоси-Патріархи Кіріон (Садзаглішвілі), Леонід (Окропірідзе) та Каллістрат (Цинцадзе), предстоятель Сербської Православної Церкви, Митрополит Белградський Іннокентій (Павлович), Предстоятель Польської Православної Церкви Митрополит Варшавський Макарій (Оксіюк), святитель Рафаїл (Хававіні), єпископ Бруклінський (в юрисдикції Антіохійського Патріархату), священномученик Досифей (Васич), митрополит Загребський (Сербська Православна Церква), відомий чорногорський подвижник благочестя преподобний Симеон Дайбабський, авторитетний фахівець в галузі церковного права єпископ Далматинський Никодим (Мілаш) та багато інших видатних церковних діячів.

Протягом другого п’ятдесятиріччя існування Київської духовної академії богословська наука сягнула тут справжнього розквіту. Силами професорів і викладачів Академії був здійснений російський переклад кількох Книг Старого Завіту, а також творів західних отців Церкви (Тертулліана, Арнобія, святителя Кіпріана Карфагенського, блаженного Августина, блаженного Ієроніма Стридонського).

Найвідомішими дослідниками Старого Завіту в Києві були професори А. О. Олесницький, В. П. Рибинський і священик О. Глаголєв. У сфері вивчення Нового Завіту, безперечно, найбільш плідним автором в Київській академії був професор Д. І. Богдашевський (згодом — архієпископ Василій). Він опублікував кілька монографій і десятки статей, присвячених різним аспектам вивчення Нового Завіту.

Професори К. І. Скворцов, К. Д. Попов і М. М. Щеглов здійснили низку важливих досліджень в галузі патрології. Проте, мабуть, найяскравішим патрологом київської школи був професор С. Л. Єпіфанович — видатний знавець спадщини преподобного Максима Сповідника. Нажаль, Сергій Єпіфанович помер 1918 р. у віці тридцяти двох років, у самому розквіті творчих сил.

У другій половині XIX ст. в Київській академії на фундаменті, закладеному професорами І. І. Малишевським і Ф. І. Терновським, формується потужна церковно-історична школа. До неї належали такі відомі вчені, як С. Т. Голубєв, М. І. Петров і протоієрей Федір Титов. Ними було виявлено та введено до наукового обігу чимало цінних історичних джерел. Їхні дослідження з церковної історії України XVI-XVIII ст. не втратили актуальності й донині.

Академічні історики приділяли особливу увагу вивченню минулого Київської школи. Так, у 1901 р. з ініціативи ректора КДА, єпископа Димитрія (Ковальницького), Рада Академії прийняла рішення про підготовку до 300-літнього ювілею Київських духовних шкіл (його святкування було заплановано на 1915 р.) серії «Актов и документов по истории Киевской Академии». Загалом тоді було надруковано десять томів документів, які охоплюють період з 1721 р. і до 1850-х рр.

В Київській академії працювали відомі літургісти О. А. Дмитрієвський та М. М. Скабаланович. Моральне богослов’я в Академії протягом багатьох років викладав професор М. О. Олесницький (рідний брат А. О. Олесницького). На початку ХХ ст. завдяки публікаціям, які мали широкий суспільний резонанс, став відомим інший викладач морального богослов’я — професор В. І. Екземплярський. Надзвичайно великий спадок в галузі історії та теорії церковної проповіді залишив професор В. Ф. Певницький. Він зробив спробу повністю відмовитися від схоластичних підходів в гомілетиці і повернутися до вчення святих отців про проповідь.

Традицію київської академічної філософської школи продовжували професори П. І. Ліницький і П. П. Кудрявцев. Ґрунтовні праці з історії західних конфесій належать професору А. І. Булгакову — батьку відомого письменника М. А. Булгакова.

У 1872 р. при Академії було засновано Церковно-археологічне товариство, яке займалося збиранням та вивченням пам’ятників старовини. Тоді ж в Академії було відкрито Церковно-археологічний музей, який став першим у Російській імперії музеєм такого типу.

Серед експонатів академічного музею було чимало видатних пам’ятників церковного мистецтва. Зокрема, у 1875 р. музей придбав колекцію ікон купця А. Є. Сорокіна, до якої входило 220 ікон, з яких 9 відносилися до XV ст., а решта до XVI-XVIII ст. Ще одна дорогоцінна колекція була передана до музею графом Л. М. Муравйовим. В ній було 190 предметів церковної старовини. У 1885 р. до музею було передано колекцію ікон, зібраних єпископом Порфірієм (Успенським) під час його мандрівок Християнським Сходом. Усього в ній було 43 ікони, серед яких були і чотири нині всесвітньо відомі енкаустичні ікони VI-VII ст. з Синайського монастиря святої Катерини. У 1888 р. до Академії надійшла колекція церковних старожитностей від О. П. Демидової, княгині Сан-Донато. Тут були руські ікони, металеві образки та хрестики, загалом 298 предметів. До музейних фондів також потрапило чимало рукописів та стародруків, зібраних у храмах та монастирях на території України.

На початку ХХ ст. Церковно-археологічний музей при Київській духовній був одним з найбільших в Європі зібрань церковних старожитностей. Значну частину експонатів музею становили пам’ятки українського походження. Зібрання Київської духовної академії стало важливим фактором становлення та розвитку українознавства. Церковно-археологічний музей став першим музеєм у Києві, який був відкритий для відвідувачів. Багаторічним доглядачем музею був професор М. І. Петров.

У XIX – на початку ХХ ст. в Київській академії зберігалися самобутні традиції церковного співу, які вели свій початок від старої Могилянської школи. Хор Київської академії був одночасно і головним хором Братського монастиря. Він співав за богослужіннями у Богоявленському соборі обителі. Головним взірцем для хору були твори українських церковних композиторів межі XVII-XIX ст., і перш за все, Д. С. Бортнянського та А. Л. Веделя. Особливий внесок у вивчення та популяризацію творів Веделя зробив випускник КДА О. А. Кошиць, який керував академічним хором у 1898-1901 рр. Саме під керівництвом Кошиця академічний хор досяг свого розквіту. Після революції 1917 р. О. А. Кошиць став найвидатнішим диригентом української еміграції. Регентами академічного хору також були М. П. Афонський (згодом – регент хору в Олександро-Невському соборі в Парижі), П. О. Козицький (згодом – відомий радянський композитор) та ін.

Київська духовна семінарія в ХІХ – на початку ХХ ст.

Київська духовна семінарія почала діяти восени 1817 р. До її складу було зараховано 273 вихованця закритої у тому ж році Києво-Могилянської академії. У відповідності до Статуту духовних училищ, затвердженого імператором Олександром І у 1808 р., семінарія була середнім духовним навчальним закладом, куди приймалися, головним чином, діти духовенства. Курс навчання в семінарії тривав шість років. За цей час вихованці опановували повний курс загальноосвітніх дисциплін, а також богословські, церковно-історичні та церковно-практичні предмети, які були необхідні для їх майбутнього парафіяльного служіння.

Спочатку Київська семінарія розмістилася в старому («Мазепиному») академічному корпусі. Однак після відкриття у 1819 р. Київської духовної академії семінарію було переведено до колишнього академічного гуртожитку (так званої «бурси»). Приміщення бурси не могли повністю задовольнити потреб семінарії, тому вже у 1826 р. Київський митрополит Євгеній (Болховітінов) почав шукати можливості перевести семінарію в інше місце. Для цього він обрав Петропавлівський монастир на Подолі. Протягом 1828-30 рр. тут було зведено нові корпуси, в які і переїхала Київська семінарія. У цих приміщеннях семінарія перебувала до початку ХХ ст.

У 1892 р. Київський митрополит Іоанникій (Руднєв) запропонував побудувати нові сучасні корпуси для семінарії на Кудрявській горі. У 1899 р. після створення та затвердження в Петербурзі проекту тут було розпочато будівництво. 11 жовтня 1901 р. відбулось урочисте освячення нових семінарських корпусів, які стали одними з найкращих і найсучасніших приміщень духовних шкіл не тільки в Україні, але й на території усієї Російської імперії.

Хоча Київська духовна семінарія була окремою школою, однак вона була тісно пов’язана з Київською академією. Кращі випускники семінарії продовжували навчання в КДА. Викладачами семінарії, як правило, призначалися випускники Київської академії. До реформи 1867-69 рр. члени семінарської адміністрації (ректор та інспектор) входили до складу Академічної конференції та працювали в цензурному комітеті при Академії. Такі відомі церковні діячі, як єпископ Мойсей (Богданов-Платонов-Антипов), єпископ Кирил (Куницький), архієпископ Антоній (Амфітеатров), єпископ Філарет (Філаретов), митрополит Іоаннікій (Руднєв), єпископ Феодосій (Олтаржевський), послідовно займали ректорську посаду спочатку в Київській семінарії, а потім — в Академії.

Протягом ХІХ – початку ХХ ст. Київська духовна семінарія була головною школою, яка готувала кандидатів у священство для Київської єпархії. З 1860 р. семінарія видавала свій часопис «Руководство для сельских пастырей». Видання було орієнтовано на потреби парафіяльного духовенства. В ньому друкувалися численні гомілетичні, історичні та пасторологічні матеріали, які призначалися для проповідників та законовчителів на парафіях. Чимало випускників семінарії стали згодом відомими не тільки церковними, але й громадськими та культурними діячами.

У 1917 р. Київська духовна семінарія планувала урочисто відсвяткувати свій 100-літній ювілей. Підготовка до святкування тривала кілька років. Зокрема, викладач семінарії протоієрей Платон Петров (згодом ― єпископ) підготував до друку ґрунтовну історію семінарії. Однак воєнні та революційні події не дозволили семінарії відзначити свій ювілей. Книжка про історію Київської духовної семінарії так і залишилася невиданою.

Занепад Київських духовних шкіл (1914—1920 рр.)

6 серпня 1914 р., тобто практично одночасно з початком першої світової війни, був призначений останній ректор дореволюційної Київської духовної академії ― єпископ Василій (Богдашевський), багаторічний професор кафедри Святого Письма Нового Завіту. Роки його ректорства стали для Академії часом важких випробувань.

У вересні 1915 р., коли виникла загроза окупації Києва німецькими військами, Святіший Синод прийняв рішення про евакуацію Київської академії до Казані. Заняття припинилися, а академічні будівлі були реквізовані для військових потреб. Але повна евакуація проведена не була. Внаслідок цього Академії змушена була шукати притулок у різних приміщеннях на Подолі, а студенти жили на приватних квартирах.

На жовтень 1915 р. було заплановано проведення масштабних ювілейних урочистостей у зв’язку з 300‑річчям Київської академії. Війна не дозволила реалізувати ці плани. Свято пройшло досить скромно: 15 жовтня після Божественної літургії, панахиди за спочилими наставниками і молебню за здоров’я професорів і студентів був проведений урочистий акт. Професор протоієрей М. Гроссу зачитав актову промову про історію Київської академії, а ректор єпископ Василій розповів про її заслуги перед Церквою й суспільством. Сподіванням щодо проведення у 1916 р. більш масштабних заходів, на жаль, не судилося здійснитися.

Лютнева революція 1917 р. спричинила нові зміни в житті Академії. Наприкінці березня Святіший Синод видав Тимчасові правила для духовних академій. Одразу після цього в Києві прихильники освітньої реформи серед представників академічної викладацької корпорації створили комісію з опрацювання нового академічного статуту. Було знову запропоновано підсилити в Академії самоврядування. Проте і ці спроби незабаром зазнали краху. Після приходу до влади в Росії більшовиків фінансування Київської академії з Петрограду повністю припинилося. Українська Центральна Рада, яка вважала Академію реліктом старої імперської системи, також не планувала надавати їй підтримку.

Якщо спочатку академічна професура досить стримано ставилася до українського національного руху, то після жовтневого перевороту в Петрограді і особливо після наступу на Київ більшовицьких військ у січні 1918 р., багато професорів Академії почали лояльно ставитися до української влади. Після державного перевороту в Києві 29 квітня 1918 р. Академія підтримала уряд гетьмана Павла Скоропадського, вбачаючи в ньому захист від можливої більшовицької навали. Саме під час правління гетьмана Павла Скоропадського у 1918 р. була створена Всеукраїнська Академія наук (ВУАН), першим президентом якої став В. І. Вернадський. Він намагався надавати можливу підтримку Київській духовній академії. Багато професорів КДА стали штатними співробітниками ВУАН, а професор М. І. Петров за свої заслуги в галузі україністики був обраний одним із перших дійсних членів ВУАН.

Професори КДА взяли активну участь у роботі Міністерства сповідань у Гетьманському уряді. Голова цього міністерства, професор Київського університету В. В. Зеньковський (згодом — протоієрей, професор Свято-Сергієвського богословського інституту в Парижі), запропонував професору П. П. Кудрявцеву виробити тимчасовий статут Київської академії, який би враховував нові політичні реалії. У липні 1918 р. цей статут схвалила Рада Академії. Цей статут передбачав суттєві зміни у внутрішньому устрої Академії та у навчальному процесі. Зокрема, статут затвердив створення в КДА кафедр української мови, історії української літератури, історії України та західно-руського права. Новий статут був затверджений Радою Міністрів України та підписаний гетьманом П. Скоропадським.

Однак, більшість положень нового статуту так і не були запроваджені в Академії через складну військово-політичну ситуацію в Україні. Гетьманський уряд протримався при владі зовсім недовго: лише сім з половиною місяців. У грудні 1918 р. гетьман П. Скоропадський залишив Україну разом з німецькими військами. З цього часу і до середини 1920 р. в Україні триває громадянська війна, а в Києві багаторазово змінюється влада. За таких умов навчальний процес в Академії кілька разів припинявся. Відсутність фінансування і постійна нестача продуктів змушували студентів і професорів залишати Київ у пошуках їжі. Ще у 1917 р. припинилося видання «Трудов Киевской духовной академии». Крім того, Академія, як і раніше, не мала змоги користуватися своїми історичними будівлями. Вони так і не були їй повернуті після реквізиції 1915 р.

3 квітня 1919 р. тимчасово встановлена в Києві радянська влада прийняла рішення про закриття Київської духовної академії. Однак в серпні того ж року після приходу до Києву армії Денікіна Академія відновила свою роботу. В лютому 1920 р., коли більшовики остаточно зайняли Київ, єпископ Василій (Богдашевський) зробив спробу перетворити Академію на приватний вищий навчальний заклад, який міг би функціонувати і в умовах радянської влади. Вже у лютому 1920 р. Київський губвиконком зареєстрував Київське православне богословське товариство, на утриманні якого мала перебувати Академія. Відтепер вона офіційно звалася Київською православною богословською академією. В такому статусі Академія змогла проіснувати ще кілька років. Оскільки Академія втратила свої історичні будівлі, заняття, засідання Ради та навіть захисти дисертацій проходили на приватних квартирах. Коли у квітні 1923 р. було заарештовано єпископа Василія, Рада обрала тимчасово виконуючим обов’язки ректора протоієрея Олександра Глаголєва. Протягом 1919-1923 рр. померло 11 професорів Київської духовної академії. На межі 1923—1924 рр. життя Академії практично завмерло. Частина професорів зазнала репресій, дехто емігрував, решта змушені були перебратися в інші регіони Радянського Союзу. Останні згадки про навчальний процес в Академії відносяться до 1924 р. Після цього Київська академія остаточно припинила своє існування.

Така ж доля спіткала і Київську духовну семінарію. Вже 1914 р., коли почалася війна, семінарські корпуси були реквізовані на військові потреби. Тут було відкрито лазарет для поранених солдат. Семінарію ж було переведено до приміщення Першого Київського жіночого училища духовного відомства в Кловському палаці (нині – це приміщення Верховного суду України). Пізніше (у 1918 р.), коли до Києві увійшли німецькі війська, у Кловському палаці спочатку розмістився штаб німецької армії, а згодом він був переданий у розпорядження німецької польової пошти. В семінарських корпусах на Кудрявській горі розмістився німецький військовий госпіталь. Крім того, значна частина учнів в умовах військового протистояння роз’їхалася по домах.

У 1918 р. навчальний процес у семінарії вдалося на деякий час відновити у приміщеннях Києво-Софійського духовного училища. Навесні 1919 р., коли у Києві знову було тимчасово встановлено радянську владу, ці приміщення також були реквізовані. Крім того, у Києві починає діяти декрет про відокремлення школи від Церкви, який передбачав ліквідацію усіх духовних навчальних закладів. Це змусило останнього ректора дореволюційної Київської семінарії протоієрея Платона Петрова шукати можливості перетворити перші три класи семінарії на гімназію, а на базі трьох старших класів створити приватний Пастирсько-богословський інститут. Однак, втілити в життя ці плани так і не вдалося. Невдовзі семінарія припинила своє існування.

У 1920 р. після остаточного встановлення у Києві радянської влади, владика Василій (Богдашевський) зміг відкрити у Михайлівському Золотоверхому монастирі пастирські курси, які готувати кандидатів у священство. Ці курси проіснували, ймовірно, до початку 1923 р. Після цього у Києві більше не існувало навчальних закладів, які б займалися підготовкою духовенства.

У 1924 р. приміщення Київської духовної семінарії були передані Київському художньому інституту. Нині тут розміщується Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури.

Перша спроба відродження Київських духовних шкіл (1947—1960 рр.)

У роки Другої світової війни радянське керівництво відмовилося від колишньої суворої антирелігійної політики. У вересні 1943 р. Руська Православна Церква отримала можливість обрати свого Предстоятеля ― Патріарха Московського і всієї Русі Сергія (Страгородського), а у 1944 р. в Москві було відкрито Богословський інститут і пастирсько-богословські курси, що поклало початок відродженню системи духовної освіти.

У 1945 р. Рада Міністрів СРСР дала свою згоду на відкриття пастирсько-богословських курсів ще в кількох містах країни, у тому числі і у Києві. У 1946 р. почався процес реформування курсів у духовні семінарії, а богословських інститутів ― в Академії. Святіший Патріарх Алексій I (Симанський) пропонував відродити у Києві духовну академію. Проте реалізувати цю ініціативу не вдалося.

18 лютого 1947 р. в Києві на базі пастирсько-богословських курсів було урочисто відкрито духовну семінарію. Викладачами тут стали видатні київські священики, які уособлювали живий зв’язок між відродженою духовною школою і дореволюційною Академією. Першим ректором відродженої семінарії став випускник КДА 1914 р. протоієрей Сергій Афонський. Також випускниками дореволюційної Київської академії були викладачі протоієрей Борис Шулькевич і протоієрей Георгій Едлинський.

Одним із найяскравіших викладачів нового покоління став випускник Московської духовної академії 1951 р. Гермоген Іванович Шиманський. Написані ним у 1950-ті рр. навчальні посібники з морального богослов’я та літургіки і донині активно використовуються в навчальному процесі. Талановитим проповідником і педагогом був також протоієрей Володимир Сокальський, який викладав гомілетику. Він організував у семінарії студентський проповідницький гурток, в якому вивчалася спадщина видатних проповідників.

Спочатку Київська семінарія розташовувалася в Михайлівському монастирі. Але у 1949 р. ця обитель була закрита, і духовна школа змушена була переселитися до стилобату Андріївської церкви. Проте ці приміщення мало підходили для навчального закладу: Андріївська церква споруджена на пагорбі, де постійно відбувалися ґрунтові зсуви, а відтак час від часу проводилися складні реставраційно-захисні роботи. Крім того, у храмі не було приміщень, придатних для влаштування повноцінного студентського гуртожитку, внаслідок чого більшості студентів доводилося жити на приватних квартирах у місті. Клопотання Патріарха Алексія I і Київського митрополита Іоанна (Соколова) про надання семінарії інших приміщень влада не задовольнила.

У другій половині 1950-х рр. ставлення радянського керівництва до Церкви різко змінюється. По всій країні закриваються храми, а діяльність релігійних організацій зазнає суттєвих обмежень. З цього часу вступ до семінарії ускладнюється цілою низкою адміністративних перепон. Партійні та державні органи перешкоджають прибуттю абітурієнтів до Києва. Здійснюється психологічний тиск на вихованців семінарії, якому не всі були здатні протистояти. Не витримавши напруження, дехто з семінаристів писали заяви про відрахування «за власним бажанням». У 1959 р. Рада у справах Руської Православної Церкви забороняє приймати у семінарії осіб з вищою та середньо-спеціальною освітою, а також наказує зараховувати до духовних шкіл тільки тих, хто пройшов службу в армії. Усе це призвело до помітного зменшення кількості вихованців духовних шкіл.

Того ж 1959 р. українські органи влади розпочали негласну підготовку до закриття Київської семінарії. Вихованцям семінарії заборонили прописуватися на приватних квартирах. А оскільки три чверті семінаристів проживали не в гуртожитку, а в місті, продовження навчання для них стало неможливим. Торговельні підприємства Києва отримали вказівку припинити постачання продуктів харчування до семінарської їдальні. 4 травня 1960 р. на зустрічі з Патріархом Алексієм голова Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР В. О. Куроєдов вимагав, аби Київська семінарія була ліквідована. Не маючи можливості протистояти тиску влади, Патріарх погодився. 8 червня 1960 р. Учбовий комітет при Священному Синоді ухвалив рішення про закриття семінарії у Києві. 1964 р. припинила своє існування і Волинська духовна семінарія в Луцьку. Єдиним духовним навчальним закладом на території України залишилася тоді Одеська семінарія, куди й були переведені студенти із закритих Київської та Волинської духовних шкіл.

Київські духовні школи на межі ХХ-ХХІ ст.

Нове відродження Київських духовних шкіл тісно пов’язане з ювілеєм 1000-ліття Хрещення Русі, який широко відзначався 1988 р. У червні 1988 р. Рада Міністрів УРСР ухвалила рішення про передачу Православній Церкві частини території Києво-Печерської Лаври, а у 1989 р. був також отриманий дозвіл влади на відродження Київської духовної семінарії. Спочатку семінарія розмістилася у 53-му корпусі Києво-Печерської Лаври (нині ― архієрейський готель). Ректором відродженої школи став протоієрей Петро Влодек, а інспектором ― намісник Лаври архімандрит Єлевферій (Діденко). З 22 по 24 серпня 1989 р. у семінарії були проведені перші вступні іспити, за підсумками яких до першого класу було зараховано 44 вихованця. Крім того, з Одеської духовної семінарії до Києву була переведена одна група другого класу. Перший навчальний рік у відродженій семінарії розпочався 4 жовтня 1989 р.

Навесні 1990 р. в розпорядження Церкви було передано кілька корпусів колишнього Гостинного двору Лаври, в тому числі 63-й і 64-й, які вирішено було використати для потреб семінарії. На той момент обидва корпуси перебували у вкрай занедбаному стані. У 64-му корпусі був проведений капітальний ремонт, а 63-й був знесений і відбудований знову. Корпус 64 став головним навчальним корпусом семінарії, а в корпусі 63 розмістилася семінарська бібліотека.

У 1991 р. протоієрей Петро Влодек був переведений у Луцьк на посаду ректора Волинської духовної семінарії, а новим ректором Київської школи призначено архімандрита Даниїла (Чокалюка).

1992 рік став для Української Православної Церкви роком серйозних випробувань. У травні 1992 р. митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) вчинив церковний розкол. 27 травня 1992 р. Собор Єпископів Української Православної Церкви, який зібрався у Харкові, обрав новим Предстоятелем Церкви митрополита Володимира (Сабодана). Ректор семінарії архімандрит Даниїл також пішов у розкол. Після приїзду до Києва Блаженнішого Митрополита Володимира виконуючим обов’язки ректора був призначений протоієрей Олександр Кубеліус.

Саме під час цих подій, у червні 1992 р., відбувся перший випуск відродженої Київської духовної семінарії. Незважаючи на непросту ситуацію, що склалася у Києві, було прийнято рішення про відродження Київської духовної академії. Перша група студентів була набрана до Академії вже у 1992 р. Саме тоді з ініціативи Блаженнішого Митрополита Володимира було вирішено проводити в день пам’яті преподобного Нестора Літописця (9 листопада за новим стилем) щорічні актові дні Київської духовної академії і семінарії.

Спочатку у Київських духовних шкіл не було свого храму. Семінарські богослужіння відбувалися в Аннозачатіївському храмі, у церкві Воскресіння Христового (поблизу головних воріт Нижньої Лаври) і в храмі Різдва Богородиці (на території Дальніх печер). З 1993 р. за Академією був остаточно закріплений храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці, який і донині є Академічною церквою.

28 жовтня 1993 р. виконуючим обов’язки ректора Київських духовних шкіл був призначений протоієрей Микола Забуга. 1994 р. він був затверджений на цій посаді і займав її до травня 2007 р. За ці роки Київські духовні школи були повністю відновлені. З 1995 р. в Академії регулярно проводяться захисти кандидатських дисертацій і дипломних робіт. У 1997 р. відновлено видання «Трудів Київської духовної академії». 2001 р. було урочисто відзначено 300-річчя видання імператором Петром I указу про дарування Київській школі статусу Академії.

Відродження Київських духовних шкіл відбувалося під особливою опікою Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира († 2014). Його Блаженство регулярно відвідував Київські духовні школи, головував на засіданнях Вченої Ради, звертався зі словами пастирської настанови до студентів і викладачів, проявляв турботу про покращення умов навчання і побуту студентів.

Його Блаженство завжди був відкритий до спілкування не тільки з ректором і адміністрацією Академії, але й з кожним з викладачів і студентів. Двері резиденції Блаженнішого Владики у Лаврі завжди були відкриті для кожного, хто хотів поділитися з ним своїми хвилюваннями та почути батьківську пораду. І Академія завжди відповідала Блаженнішому вдячною любов’ю. Він був без перебільшення духовним батьком усієї великої академічної родини. І тому цілком закономірно 10 листопада 2005 р. Блаженнішому Митрополиту Володимиру було присвоєне звання почесного професора Київської духовної академії.

У 2014 р. після відходу у вічність Його Блаженства Собор Єпископів Української Православної Церкви прийняв рішення про заснування Синодальної стипендії імені Блаженнішого Митрополита Володимира для кращих студентів Академії та семінарії.

31 травня 2007 р. рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви ректором Київської духовної академії й семінарії призначено єпископа Антонія (Паканича, нині – митрополит Бориспільський і Броварський). Після цього Київською духовною академією було ініційовано широке обговорення подальших шляхів розвитку вітчизняних духовних шкіл. З цією метою на базі Академії регулярно проводяться навчально-методичні семінари з різних предметів, на які запрошуються викладачі духовних шкіл як з України, так і з закордону.

На засіданні Священного Синоду Української Православної Церкви від 21 грудня 2017 року (Журнал №41), на основі рапорту митрополита Бориспільського і Броварського Антонія про звільнення його з посади ректора Київської духовної академії і семінарії, новим ректором Київських духовних шкіл призначено архімандрита Сильвестра (Стойчева), проректора з навчально-методичної роботи Київської духовної академії і семінарії, з подальшим возведенням у сан єпископа. Єпископська хіротонія була звершена 24 грудня того ж року.

З 2009 р. почався перехід Київських духовних шкіл до триступеневої системи освіти (за Болонською моделлю). Спочатку було реформовано семінарію, в якій було запроваджено навчання за стандартом бакалавра православного богослов’я. В семінарії підсилено викладання давніх та нових мов, запроваджено низку нових предметів. Строк навчання на бакалаврській програмі становить чотири роки. Випускники бакалаврату пишуть та захищають бакалаврські роботи. Перший випуск бакалаврів було здійснено у 2012 р.

У 2013 р. здійснено перший набір до магістратури, яка є другим освітнім рівнем в рамках реформованих духовних шкіл. Строк навчання у магістратурі становить два роки. На рівні магістратури запроваджено спеціалізацією за двома напрямками: бібілійно-богословським та історично-практичним. Випускники магістратури пишуть і захищають магістерську роботу. У 2015 р. очікується відкриття аспірантури, до якої зможуть вступити кращі випускники магістратури з метою написання кандидатської дисертації.

Суттєві зміни відбулися і в науковому житті Академії. З 2009 р. запроваджено нову процедуру захисту кандидатських та докторських дисертацій. Щорічно проводиться Міжнародна наукова конференція «Духовна та світська освіта: історія взаємин – сучасність – перспективи», яка збирає представників духовних навчальних закладів та світських навчальних та наукових установ як з України, так і з інших держав. З вересня 2009 р. в Київських духовних школах діє студентське наукове товариство, проводиться щорічна Всеукраїнська студентська наукова конференція, на якій вихованці Академії та вітчизняних семінарій представляють свої перші здобутки в галузі церковної науки.

Таким чином, система навчання в Київських духовних школах сьогодні цілком відповідає сучасним тенденціям як в українській, так і в загальноєвропейській вищій освіті.

Важливою подією в житті Київських духовних шкіл стало відвідання Академії Святішим Патріархом Московським і всієї Русі Кирилом. 10 червня 2009 р. Вчена Рада Київської духовної академії й семінарії прийняла рішення про присвоєння Його Святості вченого ступеня доктора богослов’я. 29 серпня того ж року під час візиту в Україну Святішого Патріарха Кирила в Трапезному храмі Лаври відбулася зустріч Його Святості з професорсько-викладацькою корпорацією Київських духовних шкіл, під час якої Блаженніший Митрополит Володимир вручив Святішому Патріарху диплом доктора богослов’я і докторський хрест.

30 липня 2011 р. Київську духовну академію відвідав Предстоятель Грузинської Православної Церкви Святіший і Блаженніший Католікос-Патріарх всієї Грузії Ілія ІІ, якому також було присвоєно звання доктора богослов’я Honoris Сausa.

29 липня 2013 р. Академію відвідав Святіший Патріарх Болгарський Неофіт. Він зустрівся з професорсько-викладацькою корпорацією та студентами Київських духовних шкіл, розказав про історію богословської освіти, відповів на запитання.

Останніми роками активно розвивається видавнича діяльність Академії. У вересні 2007 р. Вчена Рада затвердила нову концепцію видання «Трудів Київської духовної академії». Відтепер академічний часопис виходить двічі на рік. У ньому публікуються статті не тільки професорів, доцентів і викладачів Київської академії, а й представників інших світських і богословських освітніх центрів. Крім того були відскановані і перевидані в електронному форматі усі випуски «Трудів», що виходили в дореволюційний період (з 1860 по 1917 рр.). З 2008 р. видається студентський журнал «Академічний літописець».

Регулярно виходять друком монографії та підручники, підготовлені викладачами Київських духовних шкіл. У 2012 р. засновано ювілейну серію видань до 400-річчя Київських духовних шкіл.

Навесні 2018 р. почала працювати оновлена версія офіційного Інтернет-сайту Академії (www.kdais.kiev.ua). Тут можна дізнатися про історію та сьогодення духовних шкіл, подивитися розклад занять денного відділення і графік іспитів заочного сектора, завантажити екзаменаційні програми, ознайомитися з текстами «Трудів Київської духовної академії» та апробаційними статтями пошукачів наукового ступеню кандидата богослов’я. В Академії діє студентський комп’ютерний клас.

21 жовтня 2009 р. в Академії було урочисто відкрито Церковно-археологічний кабінет. Відродження Академічного музею стало можливим завдяки особистій підтримці Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира. Його Блаженство передав до Церковно-археологічного кабінету чимало предметів з особистої колекції. Сьогодні в музеї зберігається більше 250 експонатів, серед яких 120 книжок, більше 30 ікон, колекція енколпіонів ХІ-ХІІ ст., колекція старообрядницьких мідних хрестів та ікон XVIII-XIX ст., колекція антимінсів, різні документи та предмети мистецтва. Експозиція розміщується в читальному залі Академічної бібліотеки та відкрита для всіх бажаючих. З нагоди визначних подій тут влаштовуються тимчасові експозиції. Зокрема, в листопаді 2010 р. було відкрито виставку до 75-річчя з дня народження Блаженнішого Митрополита Володимира. У березні 2011 р. було облаштовано експозицію з нагоди 150-річчя з дня смерті Тараса Шевченка.

Станом на 2019 рік в Київській духовній академії й семінарії вчаться більше 320 студентів на денному відділенні і більше 700 — на заочному. До складу професорсько-викладацької корпорації входить близько 70 викладачів, з яких — 16 професорів та 15 доцентів. Більшість викладачів є докторами або кандидатами богословських та різних світських наук. До складу професорсько-викладацької корпорації Київських духовних шкіл входить кілька архієреїв Української Православної Церкви. При Київській духовній академії і семінарії також діють катехізаторські курси для мирян, недільна школа для всіх бажаючих та антисектантський консультаційно-просвітницький центр «Надія».

В Київській духовній академії ведеться активна робота з вивчення її історичного минулого. Збираються матеріали про життєвий шлях професорів та випускників дореволюційної Академії. В «Трудах Київської духовної академії» надруковано кілька десятків статей, присвячених історичному шляху Академії. Особливу увагу при цьому приділено вивченню спадщини вихованців Академії, які прославлені у лику святих. У 2012 р., з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Володимира, встановлене місцеве святкування Собору святих Київської духовної академії, яке звершується щорічно 9 листопада в Актовий день Академії. 8 листопада 2012 р. в Академічному храмі Різдва Пресвятої Богородиці було освячено ікону Собору святих Київської духовної академії. На даний час виявлено більше 50 святих, чий життєвий шлях був пов’язаний з Київськими духовними школами.

Особливу увагу професори і студенти академії приділяють нагляду за могилами професорів дореволюційної академії, які збереглися на кладовищах Києва. У 2013 р. силами Академії було встановлено нові надгробні пам’ятники на могилі останнього ректора дореволюційної Академії архієпископа Василія (Богдашевського) та професора Ф. І. Міщенка на Лук’янівському кладовищі у Києві. 1 вересня 2013 р. ці надгробки були урочисто освячені ректором Академії митрополитом Антонієм. Триває робота по виявленню та облаштуванню могил інших професорів.

За останні роки істотно покращилися умови побуту студентів. У 2007 р. було відремонтовано навчальний і бібліотечний корпуси. 1 вересня 2008 р. було завершено генеральну реконструкцію студентського гуртожитку (корпус 55), а до 1 вересня 2009 р. був реконструйований ще один житловий корпус (№ 60). Студенти брали активну участь у ремонтних роботах. В Академії діють медико-санітарна частина, комп’ютерний клас та спортивний зал. Влітку 2014 р. біля студентських гуртожитків був облаштований спортивний майданчик, який 1 вересня 2014 р. освятив Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій.

Останніми роками активно розвиваються міжнародні зв’язки Академії. На навчання до Київських духовних шкіл приїздять студенти не тільки з України, але й з Росії, Грузії, Казахстану, Сербії, Боснії і Герцеговини, Македонії та інших країн. Викладачі академії беруть участь в численних наукових конференціях за кордоном. Київська духовна академія підписала угоди про співробітництво з Римським університетом «La Sapienza» (Італія), Православними богословськими факультетами Бухарестського університету (Румунія), Белградського університету (Сербія), університету м. Клуж-Напока (Румунія), Свято-Володимирською духовною семінарією в Нью-Йорку (США). Ведеться підготовка до підписання подібних угод з іншими закордонними навчальними закладами.

Випускники Київської духовної академії здійснюють своє церковне служіння у різних куточках земної кулі. Велика кількість випускників Київської духовної академії нині є архієреями Української Православної Церкви.

Свою головну місію професорсько-викладацька корпорація вбачає у виконанні заповіту святителя Петра Могили: не тільки давати студентам знання, але й виховувати в них благочестя. Поєднання новітніх досягнень богословської науки з вірністю Священному Переданню ― центральне завдання сучасної духовної освіти. Навчання в Київських духовних школах, які перебувають у стінах найдавнішого вітчизняного монастиря ― Києво-Печерської Лаври, дає учням унікальну можливість долучитися до багатовікового духовного досвіду Православної Церкви. Поклоніння лаврським святиням, участь у монастирських богослужіннях, спілкування з духівниками Лаври ― невід’ємна частина виховання в духовній школі.

Сьогодні Київська духовна академія і семінарія ― це провідний навчальний заклад Української Православної Церкви. Київські духовні школи стрімко розвиваються та з оптимізмом дивляться у майбутнє.