Собор святих КДА: святитель Петро Могила, митрополит Київський і Галицький (+1647)

Житіє

Святителя Петра Могили, митрополита Київського і Галицького (+1647)

День пам’яті 13 січня

Офіційний сайт Київської духовної академії продовжує серію публікацій “Рік з КДА”, у якій будуть опубліковані житія подвижників благочестя, котрі входять до Собору святих КДА.

Святитель Петро Могила народився 21 грудня 1596 р. в м. Сучава в Молдавському князівстві в сім’ї стародавнього боярського роду Могил (румунськи – Мовіл). Його батько Симеон Могила був правителем Валахії (1600–1602) та Молдови (1606–1607), мати Маргарита була трансільванською княжною. Пізніше володарські престоли займали брати святителя: у Молдавії – Михайло (1607) та Мойсей (1630–1634), у Валахії – Гавриїл (1616, 1618–1620). У 1607 р. помер батько майбутнього митрополита, а в 1612 р. дунайські князівства захопив Кантемир-мурза, тому сім’я Могила втекла до Речі Посполитої, де в них були впливові та багаті родичі: Стефан Потоцький і князі Самуїл Корецький та Михайло Вишнівецький.

Початкову освіту Петро здобув у школі Львівського братства, благодійниками якої була його родина, а пізніше продовжив навчання у європейських університетах: ймовірно, у Замойській академії, Нідерландах та Парижі. Після повернення до Речі Посполитої був одним із претендентів на молдавський престол. Пізніше пішов на військову службу і брав участь у Цецорській (1620) та Хотинській (1621) битвах із турками. У цей час він зблизився з митрополитом Київським Іовом (Борецьким), під впливом якого вирішив залишити світську кар’єру та прийняти духовний сан.

У 1625 р. Петро прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі, а 1627 р. після смерті архімандрита Захарії (Копистенського) був обраний її настоятелем. На цій посаді він зайнявся активною видавничою діяльністю – за п’ять з половиною років побачило світ 15 найменувань. У 1631 р. архімандрит відкрив на території Микільського лікарняного монастиря Лаври новий навчальний заклад європейського типу – гімназію, яка стала ще одним освітнім центром поряд зі школою Київського братства. Остання обставина викликала невдоволення у київських школах.

У 1632 р. після смерті короля Сигізмунда ІІІ Вази, який був ініціатором Брестської унії, був скликаний сейм для обрання нового короля. Архімандрит Петро Могила був його учасником поряд з іншими православними вельможами Речі Посполитої. Маючи перевагу за походженням та родинним зв’язкам, архімандрит став лідером православної партії на сеймі, де виявив себе майстерним дипломатом. При обранні нового короля він порушив питання відновлення прав Православної Церкви. Незважаючи на протести уніатів та католиків, були прийняті особливі «Статті для заспокоєння руського народу», затверджені Владиславом IV Вазою 1 листопада 1632 р.

Однією з умов компромісу було обрання нового митрополита та єпископів, тому що польський уряд не визнавав ієрархії, відновленої Єрусалимським патріархом Феофаном у 1620 р. Тому тут же на сеймі православні делегати обрали новим митрополитом печерського архімандрита Петра Могилу. Це обрання було затверджено королем, проте не було прийнято митрополитом Ісаією (Копинським), який відмовлявся поступитися кафедрою. Проте новий митрополит отримав ще й благословення Константинопольського патріарха Кирила (Лукаріса). Щоб не викликати сум’яття у Києві, архієрейська хіротонія архімандрита Петра була здійснена в Успенській церкві Львівського братства 28 квітня 1633 р. Тут же він був зведений у сан митрополита Київського, Галицького та всієї Русі. Хіротонію очолив єпископ Львівський Єремія (Тиссаровський), користуючись повноваженнями екзарха Константинопольського престолу.

Ставши Київським митрополитом та Константинопольським екзархом, святитель Петро залишив за собою посаду печерського архімандрита. Це дозволило йому зміцнити вертикаль церковного управління та створити оперативний центр прийняття рішень. Час його перебування на Київській митрополичій кафедрі – 1633–1646 рр. – називають в історіографії «Могилянським відродженням», яке охопило різноманітні сфери церковного та суспільного життя.

Насамперед діяльність митрополита Петра була спрямована на підвищення авторитету Православної Церкви в Речі Посполитій. Цього він домагався шляхом легалізації ієрархії Київської митрополії, повернення відібраного церковного майна, зміцнення дисципліни серед духовенства, підвищення ролі єпископів та повернення під контроль ієрархії діяльності братств. З його ім’ям пов’язані масштабні відновлювальні та будівельні роботи. Зокрема, було проведено ремонтні роботи в Софії Київській, відбудовано Михайлівську церкву Видубицького монастиря та храм Спаса на Берестові, засновано Голосіївську пустель, розширено та укріплено лаврські печери, а також проведено розкопки Десятинної церкви. При ньому було знайдено мощі рівноапостольного великого князя Володимира, хрестителя Русі, докладено зусиль до загальноцерковного прославлення Печерських святих, канонізовано праведну княжну Іуліанію Ольшанську. Особлива увага з його боку до пам’ятників давньоруської епохи була викликана необхідністю наголосити на спадкоємності українських та білоруських земель у Речі Посполитій з Київською Руссю.

Особливу увагу приділяв святитель видавничій діяльності. За його розпорядженням у печерській друкарні було видано книги богослужбового, канонічного, учительного, гомілетичного, агіографічного та полемічного змісту. Найбільш значні з них – «Євангеліє Учительне» Константинопольського патріарха Калліста I (1637), «Патерик Печерський» єпископа Сильвестра (Косова) (1635), «Тератургіма» ченця Афанасія (Кальнофойського) (1638), «Лівія » (1644) та ін. На його замовлення ієромонах Мелетій (Сиріг) у 1643 р. написав «Правило молебне» до всіх преподобних Печерських.

Відповідаючи на виклики інославного оточення Речі Посполитої, митрополит Петро у співавторстві з ігуменом Ісаією (Трохимовичем-Козловським) склав «Православне сповідання». У ньому у діалогічній формі давалися відповіді на найбільш актуальні питання віровчення, що виникали під час зіткнення з католиками і протестантами. Цей витвір обговорювався на Київському соборі 1640 р., а потім розглядався на Ясському соборі 1642 р. представниками всіх православних церков. Після внесення правок, «Православне сповідання» було схвалено всіма східними патріархами і вперше надруковано 1662 р. в Амстердамі грецькою мовою. Очікуючи остаточного схвалення, святитель заради гострої потреби видав у Києві його короткий варіант «Збори короткої науки про артикули віри» або Малий Катехизис (1645).

Іншим масштабним творінням святителя Петра, в рамках його програми з упорядкування богослужбового життя, є Требник (1646). Ця книга стала не просто зібранням чинопослідувань, багато з яких належать авторству самого митрополита, а й своєрідною енциклопедією з літургіки. У ній містяться пояснювальні статті до обрядів, канонічні правила, настанови догматичного, обрядового та казуїстичного змісту, приклади проповідей, а також ведення парафіяльної документації (метричних книг).

Проте головним дітищем ієрарха став Києво-Могилянський колегіум, утворений у 1632 р. шляхом злиття Київської братської школи та Лаврської гімназії. Колегіум став першим православним вищим навчальним закладом у Східній Європі. Він був влаштований на зразок єзуїтських колегіумів – найкращих навчальних закладів Європи на той час, які зарекомендували себе якісною освітою та ефективною боротьбою з протестантськими рухами. Аналогів такого рівня не було на православному Сході. На колегіум митрополит виділяв значні кошти, найкращих випускників відправляв власним коштом на навчання до Європи. Після своєї смерті, він заповідав йому свою особисту бібліотеку (2131 книга) і зробив його своїм головним бенефіціаром.

Святитель Петро Могила помер у ніч із 31 грудня 1646 р. на 1 січня 1647 р. Тіло ієрарха 3 місяці перебувало у кафедральному соборі Святої Софії, а 9 березня його перенесли до Успенського собору Києво-Печерської Лаври, де поховали під стовпом лівого кліросу. Під час зруйнування собору 3 листопада 1941 р. вибухівку було закладено біля місця поховання святителя, тому його гробниця була повністю зруйнована. Збереглися лише срібні платівки з епітафією, знайдені при розкопках 1982 р.

Канонізовано 6 грудня 1996 р. визначенням Священного Синоду Української Православної Церкви. 12–13 березня 2002 р. внесено до святців Румунської Православної Церкви, 8 грудня 2005 р. – Руської Православної Церкви. Вшановується також у Соборах Київських, Вінницьких, Волинських, Галицьких, Молдавських святих та святих Київської духовної академії.

День пам’яті – 13 січня (31 грудня за ст. ст.), у Румунській Церкві – 22 грудня.

Святителю отче наш Петре, моли Бога за нас!