Слово архієпископа Білогородського Сильвестра у Великий Четвер

СЛОВО

ректора Киевской духовной академии и семинарии

архиепископа Белогородского Сильвестра

у Великий Четвер

Спогад Тайної Вечері. Богослужбовими особливостями цього дня є: спів тропаря «Егда славнии ученицы», звершення Літургії святителя Василія Великого, яка поєднана з вечірньою, замість Херувимської пісні на Літургії співається (тільки один раз на рік) «Вечери Твоя тайня днесь, Сине Божий…». Хоча в четвер увечері відбувається читання дванадцяти Страсних Євангелій, ця служба вже відноситься не до Великого Четверга, а до Страсної П’ятниці.

Великий Четвер. Що ближче спасительні страждання Спасителя нашого, то трагічніша євангельська розповідь. Події ніби поспішають стати в щільну чергу одна за одною, не залишаючи й вільної хвилини. Час загусає, наповнюючись скорботою.

Синаксар Четверга нагадує нам: «Святі отці, що все премудро влаштували, спадкоємно від божественних апостолів і Священних та Божественних Євангелій заповіли нам у святий і Великий четвер згадувати чотири події: 1) Божественне омивання ніг; 2) Тайну Вечерю та встановлення Святих Таїн; 3) надзвичайну молитву і, нарешті, 4) зраду».

Перш ніж звершити Тайну Вечерю, Господь, який прийшов не порушити Закон, але виконати (Мф. 5:17), звершує старозавітну Пасху. Напередодні Він посилає двох учнів до міста, щоб вони знайшли людину, яка приготувала Господу й учням пасхальну трапезу. Хто саме ця людина невідомо, тому що євангелісти не відкривають нам її особу, однак, очевидно, що вона входила до кола послідовників Христа. Уже в давнину висловлювалися різні гіпотези щодо того, хто це може бути. Зокрема, деякі тлумачі висували версію, що це Зеведей — батько апостолів Якова та Іоанна. Отже, Господь з апостолами спочатку звершив старозавітну Пасху згідно з приписами Святого Письма Старого Завіту і традиціями того часу.

Перед тим ж як звершити Тайну Вечерю, де буде встановлено Таїнство Євхаристії, Христос омиває ноги своїм учням. Взагалі обмивання в іудейській традиції мало важливе ритуальне значення, крім того, воно було ще й проявом поваги й турботи. Згадаймо, що Христос докоряє Симону фарисею за те, що той не дав на ноги його води (Лк 7:44). Ще за тих часів раби омивали ноги своїх господарів наприкінці дня, або в спеку, або під час підготовки до якогось заходу. Таким чином, Христос не просто омиває ноги учнів, але не робить це як слуга, проявляючи себе як Той, хто прийняв у Втіленні не образ слави, а образ раба (Флп. 2 гл.). Він і сам прямо говорить про те, що служить своїм учням (Мф. 20:28).

Сенс цієї дії — навчання смирення і любові, вказівка, що пастирство є саме служіння, яке передбачає не лише проповідь, звершення чудес, зцілення, а й справжнє самоприниження. Безумовно учні бентежаться такими діями Учителя. У будь-якому разі це очевидно зі слів апостола Петра. Господь своєю відповіддю натякає Петру, що не він зрадник, хоча й привідкриває, що серед них є такий: Ви чисті, але не всі (Ін. 13:10).

Низка тлумачів Святого Письма (свт. Інокентій Херсонський, також у Синаксарі дня) вважали, що Господь першому омив ноги Іуді, немов би закликаючи його до покаяння в його задумах щодо зради. Для Іуди така поведінка Того, проти Кого він уже замислив зло, мала стати останнім закликом до покаяння, до пом’якшення його жорстоко серця.

Закінчивши обмивання ніг, Господь звершує Тайну Вечерю, на якій переломлює хліб як Своє Тіло і пропонує Чашу як Свою Кров. Центральним місцем Тайної Вечері є прямі слова Христа про встановлення Нового Завіту: «бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф.26:28). Таким чином, усе, що звершується Христом, — не лише Тайна Вечеря, але й прийдешні Страждання на Хресті та Воскресіння, — усе це завершення Нового Завіту. Старий Завіт завершено, кінець його — Христос (Рим. 10:4).

Христос говорить про Кров Свою як таку, що виливається. До хресних страждань ще години… Але Кров Його вже проливається і тіло Його вже ламається, тому що страждання Спасителя вже почалися. Зрада, малодушність учнів, несправедливий суд, побиття, знущання над Ним, — усе це вже страждання, усе це вже Кров, що проливається. Є Хрест, а є голгофський шлях до місця страждання. І хоча хресні страждання — є мука найвищою мірою, ні з чим незрівнянна, і саме на Хресті Господь звершує спасіння наше, але все ж таки і дні, що передують Голгофі, і особливо години, — є страждання Боголюдини за рід людський.

Господь відкриває апостолам: «один із вас зрадить Мене» (Мф. 26:21). Учні дивуються. Один з учнів «припавши до грудей» запитує: «Господи! хто це?» (Ін.13:25). Від нас часто вислизає, що йдеться про таємне запитання, яке чув тільки Господь і апостол, що ставить запитання. Тобто учень пошепки запитує Господа, що називається «на вушко». Спаситель дає відповідь: «той, кому Я, вмочивши, подам кусок хліба, зрадить Мене» (Ін.13:26). Від автора синаксаря Великого Четверга не вислизає ця деталь перешіптування між Господом та учнем, і він дає таке пояснення: «Іісус таємно сказав одному Іоанну, адже якби почув це Петро, то, як найзапальніший, він убив би Іуду”.

Запальність Петра відомий факт. По-людськи його почуття правильні, щирі, справжні, але його улюблений Учитель для того і прийшов, щоб померти за людей: «на цей час Я і прийшов» (Ін. 12:27). І якби Він хотів, щоб Його захистили, то «більше, ніж дванадцять легіонів Ангелів» (Мф. 26:53) заступилися б за Нього…

Іуда на Тайній Вечері. Лежить з іншими учнями. Напружений від усієї цієї бесіди, тому що знає, хто зрадник насправді… Свт. Інокентій пише: «Одному з середовища учнів належала плачевна перевага знати щось більше, ніж знали всі інші, — зраднику. Тому він, з цього погляду, на плані Божественної картини представляє жахливо значну, особливу особу, протилежну особі Сина Божого».

В той момент, коли інші учні схвильовані, невпевнені в собі починають переживати кожен про себе, чи не він стане зраджувати Спасителя, Іуда, який уже зрадив Христа, лицедіє, вимовляє фразу: «чи не я, Равві? Іісус говорить йому: ти сказав» (Мф. 26:25).

«Ти сказав» — мовленнєве кліше, що має серед інших значення «подивимося, як воно є насправді». Таким чином Христос дає Іуді зрозуміти, що Він знає про його задум.

Навіщо ворогам Христовим знадобився Іуда? Невже вони не могли знайти й заарештувати Його самі? Згадаймо Вхід Господній в Ієрусалим. Христа зустрічають натовпи людей. День Тайної Вечері і наступні дні — період приготувань і саме свято старозавітної Пасхи, тобто той час, коли Ієрусалим переповнений приїжджими, багато хто з яких бачив і чув Христа в інших місцях Палестини. Іншими словами, первосвященики та їхні прихильники боялися громадських заворушень у разі якщо вони наважаться заарештувати Христа перед народом. Тому їм потрібен був зручний час і зручне місце. Іуда вказав їм і те, і інше.

Чи вистачило нахабства в Іуди прийняти Святий Хліб із рук того, кого він уже зрадив? Простіше кажучи, чи причастився Іуда з іншими апостолами на Тайній Вечері. Тексти Пісної Тріоді та багато візантійських авторів, відповідають ствердно. Причастився, але на осуд… Окрему, оригінальну думку висловлює відомий богослов і біблеїст М.Н. Глубоковський у статті «Чи був допущений Іуда зрадник до співучасті в самому таїнстві Євхаристії — під час установлення його Господом Спасителем на Тайній вечері?» (Християнское чтение, 1897, № 5.). Дослідник вважає, що між переломленням Хліба і питтям із Чаші був часовий проміжок, у який і проходила частина бесіди Господа з учнями. Іуда прийняв Хліб, але вийшов із трапези після слів, що вказали на зрадника. І, таким чином, каже Глубоковський, Іуда не прийняв Чашу — ту саму Чашу, з якою пов’язані слова про встановлення Нового Завіту. Отже, Іуда «не міг удостоїтися завіту спокутної крові Христової», а його участь у Тайній Вечері і за часом (пішов раніше за інших), і за сакральною участю (не допущений до Чаші), була половинчастою, перерваною, неповною, не спасительною… Зрадник полишає товариство учнів і востаннє побачить свого Учителя, аж на одну мить, коли зрадить Його поцілунком.

Останні хвилини Тайної Вечері. Учні пригнічені. Урочиста Трапеза перетворюється на прощальну: «кажу вам, що не питиму від плоду виноградного, поки не прийде Царство Боже» (Лк. 22:18).

Однак Сам Господь Іісус говорить про свої страждання, як про славу: «нині прославився Син Людський, і Бог прославився в Ньому» (Ін. 13:31). Покинувши горницю, Господь з учнями вирушає в Гефсиманський сад. Була вже ніч. Відійшовши недалеко від апостолів, Господь молиться Своєму Отцю. Молитва ця іменується первосвященницькою молитвою. Христос Агнець жертовний, але він же і Первосвященник. Він приносить Себе в Жертву, і Він же як Первосвященник здійснює жертвоприношення, і Він же як Бог приймає Жертву. У цій молитві Господь уперше Самого Себе називає Христом (Ін.17:3), і каже, що відкрив ім’я Бога: «Я відкрив ім’я Твоє людям, котрих Ти дав Мені від світу» (Ін. 17:6). Слова, які дехто розуміє неправильно. Може скластися враження, що Христос відкрив своїм учням якесь особисте ім’я Бога. Але таке розуміння не має для себе підґрунтя. Насправді «відкрити ім’я» означає відкрити правильне вчення про Бога, — про Бога Трійцю: Отця, Сина і Святого Духа. Це стає зрозумілим, якщо подивитись усю бесіду Христа від завершення Тайної Вечері та молитви в саду до зради. Господь говорить про іншого Утішителя, якого буде дано апостолам (див. Ін 14:16) і, зрозуміло, мова йде про Святого Духа. Сам же Син і є Той, Хто відкриває Отця, і в Кому відкривається Отець: «хто бачив Мене, той бачив і Отця» (Ін.14:9). Таким чином, без Сина не може бути справжнього пізнання Отця, і справжнє вчення про Отця відкриває Син. Ті, хто не прийняв Сина як Спасителя і Месію, не можуть пізнати Отця: «ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6).

Настає ніч із Великого четверга на Велику П’ятницю. Іуда пробирається крізь нічний сад, щоб вказати на Господа ворогам Його. Але Сам Господь, завершивши молитву, вже чекає на свого апостола-зрадника: «встаньте, підемо: ось, наблизився той, хто зраджує Мене» (Мф. 26:46).

Спаситель передає Себе в руки тих, хто прийшов, без жодного спротиву,  «як ягня перед тим, хто стриже його, мовчить, так і Він не відкривав уст Своїх» (Іс. 53:7.; Діян. 8:32).

Ми ж перебуватимемо в цей великий день в благоговінні «творячи спогад тих страшних і незбагненних справ і подій». (Синаксар).

Слово архиепископа Белогородского Сильвестра в Великий Четверг